Батурин

Лепкий Богдан

— Як ваша ласка, князю.

— Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простіть, що не дістанете гідного ложа, але це війна, — війна, ласкавий добродію, що робити? Спокійної вам ночі.

Відпровадив Войнаровського до воріт і доручив німецькому офіцерові відвести його на кватиру.

— Будь ласка, йдіть серединою дороги. Це ще найбезпечніше. Спокійної ночі!

— Добраніч, світлійший князю, не турбуйтеся.

А вважайте на місток, він небезпечний! — гукав світлійший від воріт.

— Спасибі, не безпокойтеся, добраніч! —

відповідав Войнаровський, бредучи по болотнистій вулиці Богом і людьми забутого містечка Городка.

Падав осінній дощ, у воздусі чути було згар і тлінь. Пізня осінь. По ровах повно води, до ровів стікає гноївка, гниє на купах листя. Сумно.

ПІДСЛУХАВ

Прийшовши на кватиру, Войнаровський скинув заболочені чоботи, роздягнувся і, не погасивши лойової свічки в циновому ліхтарі, ліг на постелю. Голову обхопив руками. В ушах шуміли йому співи і крики московських офіцерів, поперед очі снувалася гарна Явдошка, від сопуху і диму млоїло під грудьми.

«Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!»

Бував у всіляких походах, і скрізь воно однако. Мине битва, і без вина й жінок не обійдеться. Тільки в одному краю жінки кращі, в другому поганіші, але для вояка вночі кожда корова чорна. Скрізь війна роззвірює людей, здирає з них личину, наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсі одноокі полковники й товстопузі генерали — це, певно, зразки подружньої вірності й батьківських чеснот, а в поході, бач, які хоробрі. Молодці! Що молодці — десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий Дон-Жуан геть у козячий ріг, бо має досвід. Думав про те, щоб не думати про себе. Світлійший — виїмкова людина. Як він уміє взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як він тими хитрими зіницями сверлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?..

Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб помогла розібратися, погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта, і виявиться, що він уже не гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше — царський в'язень.

На згадку про те обкинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в'язниця.

«А це що?» — і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так, що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля. «Тим вікном можна б утікати, — погадав собі, — коли і біля нього не поставлять сторожі… Втікати? Ще заскоро». Може, він не потрібно турбується, може, це прямо його хоробливі вигадки після трудів дороги і під впливом

переживань за останні тривожні часи? Треба підіждати і запевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі.

Заспокоївшися, роздягся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій деревляній дзвіниці чи в дуплавій вербі пугутькає сова, смерть ворожить комусь… Може, йому?

Хоче заснути — не може… «Явдошка, старайся!»

«А бодай би вас перша куля не минула, — чорти!»

Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя від його клопітливого положення. Там прямо сліпе сповнювання приказів, а поза тим: їж., пий, гуляй, твори Содому й Гоморру! — тут почуття відповідальності за кождий крок і за кожде слово, від котрого залежить усе. Кождий нерв дрижав, напиналася кожда жила.

Хтось іде. Може, по нього? Витягнуть з постелі й поведуть на допит. Меншиков не хотів робити шуму і тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани.

Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ґанку, вже в сінях… входить до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього…

Відітхнув… Заснути!

Годі, вибився зі сну, Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли, — Це чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють- по-німецьки, значиться, райтари. Ліжко під самою стіною, кождіське слово чути.

— Та й пили ж бо нині!

— Дуріли.

— Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш, — все про дівки.

— Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають, що пити й ширити розпусту.

— Хай би про військове діло розмовляли.

— Не розбираються в ньому. Кождий з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них.

— Наскучило.

Затріщали ліжка, старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині:

— Ти спиш?

— Ні. Я, бачиш, нині ні п'яний, ні тверезий, а тоді мене звичайно сон не береться.

— Мене також — ні. Що ти кажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею.

— Як не вмре.

— А може, він цього неборака на своє місце прислав.

Войнаровський сів на ліжку й уши до стіни притулив.

— Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?

— Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?

— Говорять, гетьман непевний чоловік.

— Як то?

— А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках.

— Певні?

— Бог його зна, чи певні, Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі…

— Не Войнокі, а Войнорокі…

— Коли Войнорокі пішов на свою кватиру, до Меншикова приставав, щоби він його, того Войнокого…

— Войнорокого…

— Щоб він Войнорокого заарештував і не пускав, поки не виясниться справа.