Батурин
Шрифт:
Мотря мовчки за мамою ішла. Могла вирвати свічку з її рук, але чула, що не має до того права. Мати говорила правду. Треба, щоб бачив народ, що Кочубеї тримають разом з ним, що люди, те й вони.
На горищу була одна комірка, повна всілякого хламу, постелі, білля, непотрібного вбрання. Любов Федорівна відчинила до неї двері. Поставила на столі Розп'яття, перед ним свічку і перехрестилася.
— Хай Бог прийме за прощення наших гріхів, — сказала, підпалюючи комірху. Хвилину дивилася ще, чи вогонь не потухне, а тоді двері затріснула
Вхопила Мотрю за руку. і скорим ходом збігла з нею надолину. З сіней вискочила на ґанок.
На кам'яних сходах сидів сліпий дідусь. Дрижучими руками водив по обсмаленій бандурі та числив непорвані струни. Мало їх було, і бандура не хотіла грати.
— Приютіть старого, — говорила до слуг. — Щоб він кривди не мав. Заберіть його геть, щоб не згорів з двором. Слуги витріщеними очима дивилися на свою паню…
Збожеволіла!
— Як умру, то слухайте доньки, вона про вас подбає. А двора не рятуйте, хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний — на замок. Так рук до оборони треба. А тут кінець… Ходімо, Мотре!
І тою самою дорогою, котрою перед годиною прийшли, пустилися назад.
Відійшовши кроків, може, двісті, озирнулися. Дах на Кочубеєвім дворі займався. Піяв червоний когут, б'ючи огненним крилом.
Так челядь все-таки двір рятувала.
— Як собі хотять, — сказала до доньки Любов Федорівна, — я своє зробила.
По дорозі бачили, як хорих і ранених з лічниці на замок переносили. В лічницю влучив московський гранат і наробив чималого каліцтва
Хорі стогнали, зціпивши зуби, ніби соромилися свого болю.
Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, незважаючи на пожар і на небезпеку, приставала до них, поправляла перев'язки на ранах, обтулювала їх на носилках, гладила білою долонею скривавлені козацькі руки.
На останній носилці пізнала старого сотника з полтавського Герцикового полку, котрий нині рано такої слави в герці з москалями зажив. Лежав великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди підносилися, мов гора. З відчинених уст струйкою слезила кров. Його теж влучила московська граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно, козацька душа нерадо розставалася з хоробрим тілом. Дихав ще. А коли Мотря доторкнулася його спеченого обличчя, підняв повіки і всміхнувся.
— Мотре Василівна, — сказав, — помремо всі, а президії нашої не здамо! хотів піднятися, встати, але тільки головою рухнув. Не здамо! — випрямився і замовк навіки.
Мотря долонею очі йому затулила, зняла хустку з голови і, замість китайки, прикрила нею козацьке обличчя.
ГРАНАТА
Батурин горів. Запалювалися щораз те нові будинки. Не треба було й підпалювати, вітер скрізь розносив горючі головні. Кидав ними на церкви й на замок.
Як мовкли стріли і на хвилину потухала пожежа,
Мотря декілька безталанних жінок з дрібними дітьми забрала до своїх покоїв, а сама побігла на мури
— Мотре Василівна, — кричав, побачивши її, Кенігзен, бережіть себе, тут небезпечно.
— Мені не більше, як вам, — відповіла спокійно. — Як же вам, пане осавуле, ведеться?
— Гармати лихі. Не доносять. Одну батарію московську я застукав, інші теж взяв би за чуб, так закороткі руки. А все-таки ворога я приневолив до зміни позицій. Бачите, світлійший переніс свою кватиру і посунув назад свій обоз — тут йому загарячо було. Гей, коли б так більше і кращих гармат.
Останні слова заглушив гук, подібний до грюкоту грому. Задрижав мур, посипалося каміння, дими й копоти закрили світ. Мотря чула крик, бачила, як бігали й метушилися люди, мов крізь сон доходила до неї голосна команда Кенігзена «пали!», а потім якийсь солодкавий, аж млісний супокій розлився по її тілі, відбираючи в неї владу і свідомість…
Здивувалася, побачивши себе в замковій кімнаті у своєї матері… Невже ж це дійсно Любов Федорівна, отся жінка, що так турбується нею? Подає воду з вином, оцтом обтирає виски, так лагідно доторкається її рук і ніг?
— Болить тебе що, Мотре? — питає Любов Федорівна.
— Ні, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану.
— Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобі кінець. Бог ласкав, пощадив тебе. Не досвідчай же його. Це не жіноче діло, Мотре, лізти, де кулі падуть. Лишім це козакам.
— А Кенігзен? — спитала нараз Мотря.
— Кенігзен, Метре, Кенігзен — ранений. Мотря очі руками закрила. Побачила в своїй уяві геройську постать гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював біля своїх поганих гармат., не довіряючи ні їм, ні нікому. «Коли б їх у мене більше та кращих», — пригадала собі його слова. Тепер він і тії осиротив.
— Важко поранений Кенігзен, мамо? — спитала несміливо. Любов Федорівна не відповідала. Не хотіла бентежити доньки.
— Кажіть, що з ним?
— Що Бог дасть, — відповіла мати, і Мотря зрозуміла, що з Кенігзеном погано і що з Батурином недобре, бо ніхто не заступить його.
— Це був лицар, — сказала, сідаючи на ліжку.
— Так доню, це був чесний і хоробрий вояк.
— Німець, а боровся краще від наших, за нашу, чужу йому справу.
— Не чужу, бо він пристав до нас душею, аж дивно.
— Аж дивно, що в нас тієї любові немає. Мотря зірвалася з постелі.
— Ти куди?
— До Кенігзена.
— Не пущу тебе! Біля нього лікар. Він уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер ніч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бій. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло.
— Самі ви казали, мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба.
— Ти вже потерпіла за них. Сиди!