Батурин
Шрифт:
— Востаннє питаюся вас, чи впустите?
— Востаннє відповідаємо тобі: вертайся, з чим прийшов.
— Кланяйся світлійшому і цілому його бублейницькому родові. Кажи, що як прийде до Батурина, то бублики на майдані продаватиме.
Насміхам не буо кінця. Але Зажарський не спішив вертати. Боявся Меншикового гніву. Дістав приказ за всяку ціну дібратися у город і передати Чечелеві лист
— Браття земляки, — кликав голосом благальним, не йду до вас як ворог, лиш як приятель. Добру новину привожу вам.
Свиснула куля й перелетіла попри саме вухо Зажарського. Він похитнувся, кінь скочив, мало не скинув їздця в ріку.
На його щастя, надійшов туди Чечель.
Побачивши товпу біля муру і зачувши останні слова розмови, догадався, що це знов, мабуть, посол від Меншикова, й казав його шнуром витягнути на мур.
Чечелеві залежало на тім, щоб проволікати облогу. Він знав, що за москалями велика перевага в людях і в гарматах. Вони свої втрати можуть легко поповнити новими підмогами, а для Батурина одинока допомога — гетьман. Може, він уже надходить, може, за два-три дні появляться голубі шведські однострої; подавав же гетьман своїй резиденції світляні сигнали, щось вони значать. Тому-то й кожна година проволоки золота була варта для нього.
І Чечель, зав'язавши Зажарському очі, попровадив його на замок, до тої салі, в котрій обложені відбували наради — козаки і міщани вкупі. Товпа стрічала Зажарського вельми непривітно. Посли від світлійшого, котрі приходили з одним, а саме, щоби впустити московські полки в Батурин, роздратували всіх. До того нинішній щасливий випад підбадьорив не тільки козаків, але й міщан. Молоді хлопці, що ледве двигали мушкет, голосилися добровільно до служби. На Зажарського всі дивилися як на ворога і на зрадника, котрий настає на цілість города і на його славу.
— Не впускайте вовка в кошару. Підшибніть йому ноги, щоб більше не скакав!
Сипалося й каміння.
Чечель мусив сердюками окружити посла світлійшого, щоб провести його цілим. І на Чечеля сипалися за те непривітні слова. Йому дорікали, що грається у піжмурки з москалями, замість привітати їх гідно — кулями й ручними гранатами, що не чує обидливих для своєї гідності слів. Знав, що роздратований народ не вміє язика тримати за зубами. І не дивувався, що це облога. Люди вже багато ночей не сплять, мало хто їсть теплу страву, працюють і турбуються не в міру, витворюється нервовий настрій.
— Не дайте йому йти! Бачите, він рахує кроки, мотає собі на вус план нашої твердині. На руки його!
— На руки — і з муру стрімголов! Хай летить до чорта!.. Має пропадати город, хай пропаде він… Кращого кінця не вартий!
— Зрадник! Прислужник московський!
Чечель, щоб не дратувати товпи, казав сердюкам підне сти Зажарського на руки й віднести
— Хто зневажить посла, мене зневажить. Вечера не доживе!
— Ого, ого! почулося в товпі, але жадна рука не піднялася проти волі приказу полковника.
Принесли Зажарського до замкової салі й пустили на кам'яну підлогу. Стояв з зав'язаними очима, а козаки тягнули його за свитку, поштуркували й питалися:
— Вгадай хто?
Посол світлійшого почував себе дуже погано. Він не гадав, що батуринці так сильно роззвірилися на москалів, забув язика в роті й ніяк не міг пригадати собі тієї промови, яку склав собі, йдучи з дорученнями світлійшого, а якою гадав урузумити й переконати батуринців.
Розв'язали йому очі, й він ще гірше зжахнувся, побачивши кругом грізні, ненависні обличчя.
— Чого прийшов, кажи, чого прийшов? — гукали на нього козаки.
— Не знаєш, де кого не просять, на киях виносять, — доповідали міщани.
— Спасення городові вашому приношу, — відповів, насилу добиваючися до слова.
— Спасай себе. Нам твого спасення не треба. Загибель ви нам готуєте, спасителі московські!
— Самі ви губите себе, бунтуючися проти його величества царя і проти приказів світлійшого.
— Світлійший він тобі, а не нам.
— Нам щолиш тоді і ясно стане, коли тії світлості погаснуть.
— Того ви не дочекаєтеся ніколи!
— Він обижає нас. Гетьте з ним!
— На гак!
— У воду!
— Коміть головою з муру. Це йому найкоротша дорога, хай іде, звідкіль прийшов.
Чечель бачив, що народ роздратований до краю.
— Панове громадо! — гукнув. — Так не можна. Це ж посол.
— Такими послами дідько в пеклі палить.
— Може, й так, а на землі все він таки посол.
— Від Бельзивула. Намовляє нас до злого, іскушає.
— Наша річ не слухати його намови, але зневажати не треба.
— А чого ж він нас зневажає?
— Я не зневажаю панів козаків, ані шановного міщанства, я одним і другим лиш добра бажаю, — боронився Зажарський.
— Коли ти нам добра бажаєш, так оставайся в нас і борони нашого городу разом з нами, — гукнули йому в отвіт.
— Того я зробити не можу.
— Чому?
— Бо хочу дотримати віри й слова пославшому мя.
Так і ми хочемо дотримати присяги нашому гетьма нові, от що!
— Це друга річ. Гетьман зломив присягу цареві й тому ви, як підданці царські, звільнені від вірності віроломному Мазепі — відповів Зажарський.
Та ще він не докінчив цих слів, як на його з усіх боків посипалися удари. Молотили, як сніп на тоці. Він пручався, вимахував руками, заслоняв лице. копав ногами, та оборонитися не міг. Аж Чечель зі старшинами кинувся в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим.