Батурин
Шрифт:
Московські драгуни не спішилися збирати своїх ранених і трупів. Мають час. Бойовище за ними. Вони збитою лавою кинулися здоганяти козаків. Але їх коні не рівня козацьким. Козаки вітром летять, розсіявшися невеличкими відділами по широких полях, ніби стадо суйгаків, наполохане стрільцями. Їх жменька, москалів ціла хмара, чорна, грізна, небезпечна.
Нараз не з хмари, а в хмару ударили громи. Заревіли Кенігзенові гармати. Грізна хмара перервалася на кілька хмарин. Клекотить у них, вариться, кипить. Чути крик, вереск, стогін. Валяться коні, люди. Кулі виривають землю, розшарпують
За той час козаки вже в половині дороги до Батурина. Батуринці пізнають, хто з них цілий, а хто облитий кров'ю.
— Скоріші Скоріші — принаглюють до бігу. Козаків і наглити не треба. Їх коні черевами доторкаються озимого збіжжя, котре вже вспіло повиростати так, що в житі могла би сховатися курка. Куди вони пробігли, жито принишкло до землі і забагрилося кров'ю, бо не один козак навіть не знає, що його важко поранено в бою. Аж тоді, як прийдеться скидати чобіт, побачить, що треба розрізати халяву, бо нога спухла і чобіт повен крові.
Москалі дальше женуть. Вони знов збиті в одну хмару, котра грозить загладою усьому, що стріне по дорозі. Та тільки грозить. Бо Кенігзен знов обійшов свої гармати, дав знак, гармаші прискочили з запаленими льонтами, приклади відскочили, і гармати вдруге заревіли, як буйволи дикі, викидаючи зі своїх ший добре вимірені кулі.
І знов крик, зойк, суматоха. Тільки декілька драгунів дальше жене, не маючи спромоги спинити коней в шаленому розгоні. Решта густої лави здержується, тратує себе, перевертається і завертає з дороги. Тих, що проскакали вперед, батуринці беруть на око з мушкетів. Це вже не битва, а лови, стріляють драгунів, як зайців, виполошених з лісу на поле.
За той час Герцик зі своїми щасливо проскакують у Батурин. Перед ними нарозтвір відчиняють браму. Окервавлені, в пошарпаних одягах, з поломаними шаблями, на покалічених конях в'їжджають полтавці в гетьманську столицю. Хтось ударив у дзвони. Народ вибігає з хат і погребів.
Вітають козаків, виносять напитки і їжу. Герциковому коневі годі продертися крізь товпу.
Біля церкви священики дожидають їх з хоругвами й хрестами. Благословлять. Диякон грубою рукою слези радості втирає.
Переїхали. Батуринці браму засипають землею.
— Дали москалям чосу.
— Може, їм відпаде охота лізти до нас.
— Кажи вепрові, щоб не ліз у город.
— І то правда.
Жартують, бо щасливий випад натхнув міщан новою надією.
— Не здавати столиці за ніяку ціну!
— Помремо всі, а Батурин не здамо.
— Аж гетьманові відчинимо ворота.
— Дай-то Боже!
— Слава Герцикові! Слава нашим полтавцям! — довго ще лунає вздовж вулиць, котрими проїжджає на свої постої хоробра полтавська сотня.
За нею диякон їде. Хорим слів потіхи і розради не щадить. Його донька осмотрює рани. Вона й Мотря — це справжні сестри-жалібниці. Чиєї рани доторкнуться, той і болю не чує, вірить, що рана загоїться скоро. Очима не лиш мастями лічать. Ніхто так не вміє дивитися, як вони. Це не очі, а вікна у якийсь кращий і благородніший світ. І не один, що крізь них зазирнув туди, погляду цього не забуде ніколи.
ЧЕРВОНИЙ КОГУТ
Меншиков зі своєї кватири на хуторі за Сеймом не бачив, що діялося біля Борзненського шляху.
Аж почув далекі стріли й післав розвідку в цей бік. Заки вона вернула, сутичка Герцикових козаків з Меншиковими драгунами скінчилася. Світлійшому прийшлося прийняти до відома некорисний для себе звіт. Був лихий на своїх офіцерів, що втратили багато людей і осоромили себе перед ворогом. Не міг переболіти першої невдачі. Вона тим більша, що весь план треба змінити.
Ворог відгадав його план, — значиться, нічого не вартий.
Сердився на проклятих черкасів, що не хочуть піти на його хитрощі і гадають обороняти Батурин. От проклятий народ. Здавалося б, тихий, смирний, як «агнець», котрого на «закланіє» ведуть, аж нараз таку тобі штуку втне, як Батурин. Царського війська впустити не хоче. Меншиков не на жарти турбувався. Міг осоромити себе. Годі ж це бунтарське гніздо облягати Бог вість як довго. Недалеко шведи стоять. Кожної хвилини цар може відкликати його для розправи з Карпом. Який сором відступати з-під Батурина, не здобувши його! Все одно, що знівечити всі свої дотеперішні воєнні заслуги, а може, й утратити ласку царя. Меншиков бачить радість, яка з того приводу запанувала б між його зависниками, ворогами. Ні, він до того ніяк допустити не сміє. Ще раз спробує підійти батуринщв. Пішле їм лист. І так не відповів на їхнє вчорашнє прохання о проволоку на днів три. Може б, згодитися на те, аніж придумати якусь нову штуку? Дотримувати слова не треба. Що таке слово у війні, та ще з бунтарями, такими, як батуринці?
Меншиков не потребував довго заспокоювати своєї совісті. Сів і скомпонував лист, в котрім годився не робити генерального приступу ні нині, ані завтра, якщо батуринці цього часу не вживатимуть ані на дальше скріплювання свого города, ані на випади з нього, тільки на наради, як і на яких услів'ях здати город, і якщо вони за той час пороблять усі потрібні приготування, щоб туди впустити царське військо.
Лист переписано й післано Зажарським, котрий дістав окремі інструкції, щоб пильно помічати усе, що діється в Батурині. а зокрема, який у ньому панує настрій між козаками і міщанами.
Зажарський заткнув лист Меншикова на спис, почепив білу хоругву і переїхав Сейм.
З мурів замку, як звичайно, привітали його зневажливими словами:
— Ще одна свиня суне рило. А бий!
— Від світлійшого з листом до полтавського полковника йду! — гукав Зажарський.
— До чорта-дідька свого йди! відповідали йому. В город не пускаємо нікого. Не треба.
— Пустіть! Світлійший востаннє подобру хоче балакати з вами.
— Хай би балакав був учора, як ми до нього своїх депутатів слали. Нині ми не цікаві на його розмову. Будемо балакати мовою куль. До москаля стріляй, а не по-людськи балакай Він людської мови не розуміє.