Батурин
Шрифт:
— Петре Павловичу, чого тобі? Ну, скажи, чого тобі? — спитався лагідніше.
— Князю, це жінка! Пошануй її горе, доволі того знущання.
Князь Меншиков глянув на Скоріна пронизливо, довго і кивнув на драгунів рукою.
— Винести її геть, до найдальших кімнат! Вартових приставити до дверей. Під вікнами також. Нікого не впускати, крім матері. Чекати дальшого розпорядку.
Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вікна. Тарабанив пальцями по шибках і дивився в напрямі в'їздової брами. Там виростали палі один біля другого, і на них вилися в муках люди.
— Бунтарі! — вицідив Меншиков крізь зуби і повернувся на салю.
Скорін усе ще стояв.
— Чого тобі, ну, чого тобі, Петре Павловичу? Ти, мабуть, з глуздів збився. Пора отямитись. Причарувала тебе хахлачка? Офіцер, полковник! З потомствених дворян!
Скорін мовчав. Але уста його дрижали від множества слів, котрі тиснулися на них з глибин душі.
— Ти ще торчиш? — і Меншиков підступив до нього. Глянув і згірдливо всміхнувся.
Чув, що небезпека минула. Тепер лишалося підскочити, замахнутися і грімким поличником покінчити цей дивний інцидент. Але княжа рука не підіймалася на цей божеський архітвір. Заложив руки в кишені й пустився кругом стола.
— Господа офіцери, — казав, — так бути не може. Я знаю, що війна роздратовує чоловіка до краю. Але на те ми офіцери, щоб панувати над собою. Хто хоче побіджувати других, мусить в першу чергу побідити себе. Жадаємо дисципліни від салдатів, а самі її не вміємо тримати, чого доказом нинішнє поведення Петра Павловича. Чоловік здоровий і при повному умі чогось такого ніяк зробити не може!..
— Князю! — пробував йому перебити Скорін, але князь обернувся наглим зворотом, став біля стола, ліву руку опер на нім, а праву випрямив в напрямі дверей.
— Проч мені з очей! — гукнув, аж усі, що були в салі, присіли і зі страху дух в собі заперли.
Розуміли, що це рішаюча хвилина. Дві вдачі, два світи стиралися з собою. За одним була правда, а за другим — сила. Один боровся за право людини, другий — за право поневолювати її… Котрий з них побідить?
Скорін випрямився, як струна, кинув, собою вперед, зробив два кроки в напрямі стола і став.
— Князю! Так дальше не можна. Доволі того, доволі!
— Проч! — повторив князь, показуючи дальше на двері.
Скорін глянув на князя поглядом, повним жагучої погорди, повернувся і — вийшов.
Ніхто не дивився за ним. Всіх очі прилипли до блискучої рід брильянтових перстенів руки світлійшого. Тая рука в міру того як Скорін наближався до дверей, опускалася все нижче. А коли двері замкнулися за Скоріним, упала на стіл.
Князь Меншиков відітхнув свобідніше.
Побіда була за ним.
Сів і почав щось писати на листах грубого, зеленавого паперу гусячим пером, карлючками, котрі придумав для власного вжитку.
В салі було так тихо, що чути було стони колесованих на подвір'ю людей і рев насаджуваних на палі сердюків.
Нараз усі підскочили на своїх місцях. Князь також. Його перо, як леміш, що вихопиться з руки ратая, заскребло на папері, лишаючи за собою чорну борозну й кілька цяток, мов кілька грудок викиненої з борозни землі.
Хтось стрілив. І то недалеко. В перший мент здавалося, що в салі.
Вбіг драгун.
— Ваша світлосте, позвольте доложити вам, що його високородіє, господин полковник Петро Павлович Скорін зводили наложити на себе руку!
Князь Меншиков устромив у чорнильцю перо і відсунув від себе папери.
— Петро Павлович Скорін?
_ Так, ваша світлосте. Полковник Скорін застрілився.
— Де?
— Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крізь лоб.
— Лікар є?
— Покликали.
— Так, харашо. Можеш відійти.
Князь Меншиков подався на спинку фотелю і закрив долонями очі. Обчисляв усі плюси й мінуси того так несподіваного інциденту.
Скорін пустив собі кулю в лоб. Сам, з власної і непримушеної волі. Це факт. А все інше — неважно. Скоріна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Міг згинути в бою, згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває.
Рахунок, значиться, не найгірший.
І Меншиков глянув кругом стола.
Офіцери сиділи, як і перше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борикався зі сном. Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було здивовання. Сенсація.
Єсть нова тема до «коришпонденції».
Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний, та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним. Ніколи не збагнем, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває.
— Панів офіцерів, — почав князь Меншиков, — беру на свідків, що я покійного Петра Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його.
Офіцери піднялись зі своїх місць.
— Яз ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять.
Всі притакнули, а сонний майор додав:
— Покійний Петро Павлович не віднині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда.
— За це ми й пошануємо його як хороброго офіцера непобідимої армії його величества царя, — заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що, може, Скорін ще й не вмре, бо не від кождої кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні.
— Принести Петра Павловича тут!
Принесли трупа й поклали серед покою. Обступили його кругом і дивилися без спочуття. На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік.
— Врятувати не міг? — спитався його князь.
— Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском.
Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть. Внутрішній розлив крові, тут безсильна всяка поміч лікарська.
Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить.