Батурин
Шрифт:
Нема нічого небезпечнішого для вожда, як на війні показати себе м'ягким.
Тільки чоловік твердого серця може втримати дисципліну.
Хай конають.
М'ягкосердні офіцери під'їхали до себе. Їх коні ступали рядом.
— Страшно, брат, що?
— Життя — один жах. Краще не думати, а жити.
— Мого дядька теж посадили на паль в Москві, на Красній площі, біля Лобного мєста. Розказувала мати, що три дні й три ночі сидів. Страшно мучився.
— Один сам собі життя відбирає, а другий рад би вмерти і не може.
Під ногами хлюпотіло болото — зі снігом і кров'ю перемішане.
— Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе.
— Тільки ти, чуєш, не пробуй. Дивись на мене, брат. Мій батько був стрільцем. За царевною стояв. Зарубали. А я все ж таки, славити Бога, капітан. І зі мною всіляко бувало. Як дуже зле, то гадаю про матір. Усе треба про когось гадать.
Над городом висів туман. Густий, сірий, аж чорний. Все губилося в тій мутній імлі. Тільки іноді спалахне щось, скипить, заклекотить, полум'я бухне високо й гасне. Салдати гасили пожежу. Бігали по Батурині, як по пеклі чорти. Як привиди, суєтилися їх чорні силуети.
Коні стиралися боками о себе, їздці штовхали себе чобітьми. Відрадніше було.
— Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я жию, чи мені тільки сниться.
— Кажу тобі, не думай. Горе думаючій людині.
— Гадаєш, цар і Меншиков не думають?
— Їм вільно, а нам ні. Вони за всіх думають і відповідають за всіх. Наше діло слухати й робити що нам велять. За роботою забуваєш про все.
— Гарна мені робота!
Їм коні перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах.
З перерізаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрізь грудьми.
Коні жахалися і відскакували набік. Треба було поводи кріпко тримати в руках.
Іржали. Те іржання далекою луною гомоніло серед мертвецької тиші. Салдати не кричали, не кляли, як звичайно.
Здавалося, що й вони зжахнулися свого нічного діла. Гасили останки пожежі та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти. Їх черевики і чоботи, камаші і штани були поляпані кров'ю, як у різників.
— Жорстокий наш народ, — почав молодий капітан.
— Кождий народ жорстокий, нема нічого страшнішого, як пустити людей на людей.
— А все ж таки чого ми так мордуємо тих хахлів?
— Щоб вони не мордували нас.
— Хахли?
— Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?
— Але до нас вони не пхаються.
— Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра?
— Тому, гадаєш, поруйнувати треба.
— Треба чи ні, це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Pontus Euxinus [7] до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб'є, як другий Олександр… А ми люди його.
— На мене, то найкраще дома сидіти. В нас деревенька така уютлива, ставок і річка протікає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш вечером і задивишся перед собою, на поля, на ліси, на шуварі, повні водної птиці, так прямо рай. Нічого тобі й не треба. Та ще коли б дружина люба й вірна, та двоє-троє діточок…
7
Чорне море (гр.)
Минали хату, перед котрою на подвір'ю лежала ціла вирізана сім'я. Батько, мати, дідусь і кількоро діточок. Сам дріб. Чіпалися одежі батьків, і так їх порізали.
Офіцер зняв капелюх і перехрестився.
— То ще ніщо, — потішав його товариш. — Я тут бачив куди ще жахливіші картини. Випорювали дітей з матірних лон… Тьфу!
— Ну, брат, кажи що хоч, а таки наш салдат — то дич.
— Салдати такі, як їх офіцери.
— А офіцери, як вожд.
— Від вожда прикази йдуть. Він відповість за все.
— Перед ким?
— Перед Господом Богом відповість.
— Чекай псе, нім кобила здохне.
Доїздили до майдану.
Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стенувся, почувши пана. Не полошився, лише квичав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його.
— Здурів кінь, сказився! Заспокій же ж ся раз!
На майдані «під караулом» стояв спорий гурт козаків. Між ними чимало старшин, іменитих родів сини. Порубані, посічені, покалічені й обезвічені, в подертих сорочках, бо свитки й контуші, нав'ть чоботи москалі з них позабирали для себе, робили вражіння відірваних від шибениць або знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колізею, кинутих на поталу диких звірів.
Меяшиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кождому в очі. Шукав між ними знайомих, в першу чергу Кенігзена і Чечеля. котрих конче хотів дістати в свої руки. Їх не було. Князь сердився.
— Де полковник Чечель? — гукав. — Хоч би з-під землі, а я його мушу добути.
Козаки здвигали раменами.
— Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди.
Наїхав на котрогось конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив.
— Говори, де полковник Чечель?
— Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий.
— Брешеш! Не вбитий він. Салдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкуру живцем здеру.
Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернувся до своїх.
— Привести мені Мішку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали…