Батурин
Шрифт:
Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі.
Помститися, помститися за те все, що накоїли вороги. Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах.
Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився в угол хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема.
Надворі шумів вітер і політав сніжок.
СУСІДИ
Нараз хазяїн голову підняв:
— Цитьте!
Всі троє стрепенулися. Наслухували. Хтось улицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати.
Хазяїн устав.
— Не йди! — крикнула жінка й потягнула його за полу.
— Пусти! — відповів, вириваючися від неї. — Не знаєш — гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернуся.
Взяв самопал, відчинив засув і вийшов.
Незабаром вернувся з трьома сусідами.
Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили.
— Ви ще не знаєте, що сталося? — питав один.
Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала.
— Нічого не знаємо, — відповів.
— Кажіть, що сталося.
— Москалі Батурин добули і зруйнували.
— Що ви кажете? — крикнули обоє і руки заломили. — Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель і гетьман недалеко, і здобули? Як же це? — вдавали, що нічого не знають.
— Гетьман недалеко, та на час не поспів, — пояснив сусід.
— Не спішився, — доповів другий. — Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з народом, це для його так, як для мене торішній сніг.
Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався.
— Ти, брате, — почав, — несправедливо кажеш. Як не поспів, то, видно, що не міг, не сподівався, що Батурин так скоро здасться.
— Він не здавався.
— А як же? — випитувався хазяїн, нібито він і справді нічого не знає.
— Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жалуючи ні жінок, ні старців, ні дітей.
Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала.
— Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають.
Хазяїн попросив гостей сідати.
— Хто вам це, люди добрі, казав? — питався.
— То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з города вискочили.
— А де ж полковник Чечель?
— Кажуть, що у когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, дальше пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, «милостивого отпущенія вин» у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть.
— Хто?
— Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, — скажи! Вони викрутяться, як в'юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми гетьманові до шведів переходити не казали.
— Жаль говорить з тебе, мій брате, — заспокоював його хазяїн.
— Не жаль, а правда.
— Може, й правда, але така, як тобі здається.
— А тобі — ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять, — по смерті, — додав глумливо.
— Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить.
— Досить, та від прибутку голова не болить.
— Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку, правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині.
— Себто як?
— А так, що є і гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого і зробити не можна, того я не перечу.
— Бо не можеш.
— І не хочу. Я б його, як бішену собаку, колом забив, коли б він мені під руку попався. Але невже ж цей Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І кілько! А кілько їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасення прийме, — і він перехрестився.
Перехрестилися і зітхнули всі.
— То правда, — відповів розсерджений сусід. — Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби — робіть собі що хочете.
— Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скорше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий подлий зрадник, як Ніс, того він предвидіти не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі.
— А Чечель?
— Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро.
— А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали.
— Так тоді по-твойому що?
— Треба нам перешукати село, чи він де не сховався.
— А як сховався? — повторив. — То що тоді?
— Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде.