Батурин
Шрифт:
Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тліє. Дід певний, що так само іскри нашого життя ворог не погасив докраю. Дід у Батурині хазяїном тепер. Перешукає його, перериє, загляне в кождий куток, в кожлу щіль і добуде звідтам усе, що живе й цінне. Недужих лічитиме, голодних накормить. Він знає, де є хліб.
А тоді й на трупів черга прийде. Добре, що зимно,
Полежать. Не дармуватиме дід. Сто літ трудився, потрудиться й тепер. Не боїться праці, не праця страшна, а лінивство, охота жити з легкої руки, та ще з чужої. Дідові треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких караулів або чи не поскривалися тут які мародери. Ця порода людей найпоганіша з усього — гієни.
Дід добуває з-під домовини рушницю, набиває її, іде.
Озираючися, наслухуючи, ловлячи кождяй шелест сухого листя, обходить кладбище і зазирає у город… Тихо, тільки трупи, круки і собаки.
Вночі, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними і всіляке гільтайство, що Бога не боїться. Багато в діда роботи. Він перешукує город. Знає оподалік від замку один тайник. Не великий, але безпечний.
Туди стягає усіх недобитих, ранених і здорових. Знає, чого ворог не знав: де, в якій пивниці задоловано збіжжя і м'ясо, де заховано білля й одіж. Усе знає. Кому ж би знати, як не йому!
— Нема, дітоньки, гетьмана в нашім Батурині, ані Чечеля, ні Кенігзена, так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Від безладдя і від непослуху все наше безталання.
І діда слухають. Здорові виходять разом із ним перешукувати город. Переносять у тайник тих, що в гробниці лежали. Улаштовуються там, як перші християни.
Дід нікому плакати не дозволяє. Закуси зуби і жий. Жий ворогам на злість, наперекір цареві.
— Не винищить він нас! Життя сильніше від насили.
А коли втомлений цілоденною працею стає під вечір на останках мурів і дивиться туди, куди Меншиков зі своїм військом відійшов, то подобає на опира або на духа помсти. Ніби дух Батурина з гробу встав і грозить цареві Петрові:
«Не приборкаєш нас!»
Круки з кркком літають понад його лисою головою.
— Проженемо вас, підождіть, — каже до них. Бездомні пси пізнають діда, ластяться до нього, скомлять. Він і про них обіцяє подбати, накормить їх, щоб тільки не бралися до трупів, бо це гріх.
Потішає, що на руїні пічнеться нове життя, спалахне теплий огонь, жінки варитимуть страву, собакам знов своє діло буде. Не забуде дід про нікого і про ніщо.
Сходить з мурів, бо ніч. Як привид, по пожарищу снується.
Як тінь, всувається до потайника. Життя, винищене угорі, поки що мусить сховатися вниз, у підземелля.
УКРАЇНСЬКА ДУШЕ!
Чечель з недобитками козацтва крізь гетьманський сад насилу з обложеного Батурина вийшов. Ворожих відділів тут не було. Вороги на досить далеких звідси пунктах вдиралися в город і заливали його.
Попадалися тільки московські варти, кінні й піші чурі погибших царських офіцерів, конюхи, котрі перед кнутами й батогами повтікали з обозу, і всілякий другий хибкий народ. Як вовки студеною зимою крутяться біля хуторів і дворів, щоб зарвати яке теля або хоч вівцю, так вони мишкували кругом города, як не кине їм доля який шматок зі свого багатого стола. Гетьманський двір приманював їх зокрема. Казки про його багатства розпалювали їх уяву. Закрадалися туди, забуваючи про небезпеку. Або пан, або пропав.
Зі сторожами треба було зводити бій. І то скоро, нагло, бо це рішало про життя і смерть. Це ж не будь-хто, а полковник Чечель з останками козаків з города вискакував. Щоб сторожі не подали про це знаку, треба їм навіки затулити рот. Розлюченими звірами кидалися на них, зводили короткий і жахливий бій не пальною зброєю, а ножами, келепами, кулаками і щасливо добігали до Сейму.
Гонив за ними рев добутого города, що конав на ножах, серед жахливих мук. Гонили за ними зойки різаних жінок і дітей, останні вигуки завзяття хоробрих баїуринських оборонців. Червона луна присвічувала їм дорогу, Батурин горів, як мученик на кострі.
А вони втікають!
Чечелеве серце розпадалося на дві половини. Одна казала: «Вертай і гинь разом із другими», друга радила втікати, спасаючи спосібних до дальшої війни козаків. Батурин — це тільки один стан у визвольній боротьбі, хто знає, які бої чекають ще його. Жаль кождого живого чоловіка. Треба щадити кожду мужеську долоню, що може двигнути меч. Чуття і розум боролися в Чечелевій душі. Розум перемагав. Перейти Сейм, пробратися до Десни, до гетьмана, до шведів — це було його теперішнє бажання. Кождйй козак, якого туди приведе, за сотню вартий — бо він Батурин пережив.
Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу. Були тут не тільки сердюки і всяких полків козацтва останки, але й міщани, а навіть дещо черні, що настягалася до Батуриьна ще перед облогою і переживала недолю цього безталанного міста. Ціла ватага — одна велика рана, бо ледве чи був тут один здоровий чоловік, один, з котрого не спливала б кров, один, котрого душа не страдала б на саму згадку про Батурин. Втомлені, виснажені доостанку, з мозками, розпаленими хоробливим жаром, з серцями, повними невисловленого жалю, з очама, в котрих горіла охота помсти, бігли за своїм провідником навмання, обідрані, півголі, здержуючи насилу стони тіла й ридання душі. Тільки зуби дзвонили, кланцали, як сікачі, і калічили до крові уста.
Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю зимну, заморожену, на сніг, у болото, тонким ледом, як западня, покрите.
Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до неї, зривалися знову, бігли, хотіли дігнати своїх. Щоб лиш разом, щоб не конати одинцем на вітрах і стужі, на бездорожних полях, серед страху, що кождої хвилини настигне їх погоня. Біжать, падуть, головами розбивають лід, з ран останки крові витікають, не спасти, не спасти їм життя! Обезсилені, з морозом, а не з кров'ю у жилах лежать у шуварах і лозах понад Сеймом, борикаються зі смертю. Лежать і слухають, як десь далеко скиглить, зітхає, ридає і реве їх безталанний Батурин, як чоловік, що гине і сконати не може. А з-поза Сейму, з лугів і очеретів світять, як огники блудні, голодні очі вовків.
Маліє Чечелева ватага. Чий крик зачує полковник, того піднесе з землі, візьме за руку, рятує.
І другі роблять так, як він. Але годі вертатися по тих, що прилишились. Полковник Чечель провадить тих, що за ним ідуть. І сам він порубаний та посіканий, кров з неосмотрених ран спливає, в жилах то жар, то лід. Завзяття його на ногах тримає, почуття відповідальності не дає покластися на землю і сказати: «Робіть собі що знаєте, я дальше не можу йти».
Полковник Чечель хоче дібратися до гетьмана та здати йому звіт. Розказати, як виконав приказ свойого вожда, хоче почути від нього виправдання або догану, готов прийняти кару за те, що города не вдержав, а втративши усяку надію, утік.