Байда, князь Вишневецький
Шрифт:
Костир. Годі тобі, п'яному, до тверезого сикатись. Як пхне, то й ногами вкриєшся. Он дивись, який бідаха шкандиба. Дивітесь, небожата: це якась непевна людина. Бач, як його скалічено! (Увіходить Ганжа, з утятою рукою). Здоров бувай, козаче-небораче! Де це руки, так як і я, збувся, лихої години здобувся?
Андибер
(млявим гласом)
Сам бачиш, батьку, де. Моя свитина,
Подряпане обличчє й тіло голе
Виявлюють, що за лиха година
Мене туряла через Дике Поле.
Костир. Так, синку, бачу. Се ти втікав з ординської неволі. Се тебе тернові сховища так обдерли-обшарпали. Не літа се тебе зогнули, не старощі снігом притрусили. Се тебе неволя скорчила, велика туга зморщила. А доконала твою козацьку молодецьку силу болюча кукса, що й видко, як вона крізь ганчірку гарячу крівцю цідила. Знаю, синку, й рубані, знаю й стреляні рани: що рубані, мовляв, широкі, а стреляні глибокі; що рубані кров'ю зійшли, а стреляні к серцю прийшли... Як же це тебе, синку, лихо спіткало?
Андибер
Се, батьку, в мене тілько ще півлиха,
А ціле лихо - десять літ неволі,
Та ворогу з біди моєї втіха,
З моєї лютої, гіркої долі!
Костир. Аж десять літ! О милосердний господе! Мене держано в скиту неволею тілько десять день, да й то кожна година здавалась мені роком. Лучче мені на волі нищуном при божому дому пробувати, аніж неволею в розкошах скитувати.
Андибер
Дак це ти справді той Костир спасенний,
Що слобонив козацтво від погоні?
Костир. А ти ж хто такий, синку, що мене знаєш?
Андибер
Хто був я, нічого про те питати...
Тепер я кукса - Куксою й зовуся.
Костир. Як же ти зробився куксою, синку?
Андибер
Я день у день важкі ворочав жорна
Під карбачем-арапником татарським.
Мене за ногу ланцюгом узято...
Ноги втинати річ була даремна.
Вужем степів сухих не перелізти,
Кульзі до рідної країни не добратись.
Як загнилась нога, за ліву руку
Приковано мене до жорен клятих.
Мурзак забув сокиру коло мене...
Дождавши ночі, я подрав сорочку,
На голе тіло натягнув свитину
І, руку втявши, рам'єм обматавши,
Пошкандибав німим степом по зорях.
О воленько, душе всього живого!
Нема над тебе радощів на світі;
Нема розкошів більших козакові,
Як соколом куди хотя летіти!
Турецький Святий
Кобзарю! залиши про Андибера думу,
Про помсту Ганжі над срібляниками.
Прислухайсь, як з неволі бідолаха
Втікав тернами, дикими степами.
Аж десять літ він мучивсь на прикові,
Ворочав жорна татарюзі злому
І втяв руки собі задля святої волі...
Такого ще й не снилося нікому!
Хома Плахта. Аж десять літ? Лишенько! То, може, ти, козаче-небораче, знаєш про нашого Ганжу? Може, чував, як йому там у неволі живеться?
Андибер
Я Ганжу знаю, як себе самого...
Ми десять літ укупі бідували...
Обох нас рівно й дуки, і нетяги
Мов волоцюг-собак, позабували.
Хома Плахта. Позабували? Ні, Ганжі Андибера козацтво довіку, до суду не забуде. Ось на, покріпись горілицею та розкажи нам про нього. Сьогодні в нас Пречиста, храмове свято. Меду про сей день понасичувано, [117] горілок понакурювано, пива понаварювано. Уся Горинщина зібралась у Вишневець ярмаркувати.
117
– Меду... понасичувано...
– наварено меду (для пиття).
Андибер
(випивши)
Лий, брате, ще: бо й горло пересохло
І мов язик прилипнув до гортані...
(П'є).
Ще лий, а то у животі поморхло,
Так наче в чабаці або в тарані.
Костир. Я помічаю, діти, друзі, по цьому козакові, що він замолоду стояв дорого. Бачте, як од горілки випростується!
Турецький Святий. Такого заввишки не знайти й на всьому ярмарку.
Хома Плахта. Бравий був козарлюга, та проклятуща неволя заїла.
Андибер . Ні, не неволя, ви мене заїли.
Хома Плахта. Як ми?
Костир. Ого ревнув! Неначе з бочки...
Андибер
Ви й слухати і знати не хотіли,
Що в нас нема там на хребті сорочки;
Що літом пряжемось ми там на спеці
І тремтимо зимою без кожуха;
Що не зісталось бранцеві-сердеці
Нічого, тільки визівнути духа.
Турецький Святий. Ні, горопахо Козурю! не кори нас таким докором. Про тих чур козацьких та про мужів громадських таки й правда, що не чували, а про самого Ганжу Андибера ми й [у] піснях співали, як його аж тричі в утеках наздоганяли, ув Орду завертали та ще в гіршу каторгу завдавали.
Андибер
Оце ж його й держали на прикові,
Вповаючи, що за свого гетьмана
Козацтво скинеться хоч по корові
Та й викупить у бесурмена-хана.
Ні, ви співали тут собі здорові,
А ми в тім лютім пеклі погибали
Та смерті в господа собі благали.
Ярмаркові тиснуться до Ганжі Андибера.
Костир. Годі ж уже, синку, нарікати на щербату ко-зацьку долю да на тяжку неволю. Ось на, покуштуй оковитої з мого боклага.