Байда, князь Вишневецький

Кулиш Пантелеймон Александрович

Глянь, бра­те, що він з ни­ми ви­роб­ляє!

Розвів обох, мов дві ота­ри, різно.

Шестий

Се, кня­зю, справді зроб­ле­но мис­тецьки:

Твого Са­мусь клей­но­да не по­ни­зив.

П'ятий

Незгірш і се, що мос­ка­ля при­дер­жав,

А тур­чи­на у чис­те по­ле випх­нув.

Шестий

Дивись, ди­вись! уже по згір'ю гра­ють,

Долманами, [20] ка­зав би крильми, ма­ють.

20

–

Долмани - доломани, рід одягу верхових козаків; короткий військовий плащ; назва походить від назви одягу яничарського війська.

Другий

Скотили вже дя­ки на во­за й Боч­ку…

Мовчить; як міх ко­вальський, важ­ко ди­ше.

Четвертий

Сей воєво­да уло­мив би спи­ну

І ма­ке­донсько­му ко­неві, Бу­ке­фа­лу. [21]

Другий

Не всто­яли б во­ро­та римські, пев­но,

Коли б та­ких сло­няк дать Ганніба­лу. [22]

Третій

21

– Букефал (Буцефал) - так звали улюбленого коня Олександра Македонського.

22

– Ганнібал (247 або 246 - 183 до н.е.) - карфагенський полководець та політичний діяч. Прославився перемогами над римськими військами під час другої Пунічної війни, зокрема у битвах під Каннами (216 до н.е.). в бойових операціях уміло використовував слонів.

А я б йо­го пос­лав наз­до­га­ня­ти

По го­рах та бай­ра­ках Мітріда­та. [23]

Другий

Не хут­ко б вітро­но­го­го дог­на­ла

Московська го­во­ру­ха че­ре­ва­та.

Шестий

Ся Боч­ка, по царсько­му по­велінню,

Скотилась би і на Кав­казькі го­ри.

Москаль таківський: він із кожі рветься,

Догоджуючи волі са­мо­держ­ця.

Байда

23

– Мітрідат - Мітрідат VI Євпатор (132 - 64 або 63 до н. е.), цар Понтійського царства, рабовласницької держави в північно-східній частині Малої Азії. За його правління Понтійське царство значно розширилось, приєднавши Колхіду. Малу Вірменію, Бориспорське царство, Херсонес, Олівію. Війни Мітрідата з Риммом за володіння центральними та західними областями Малої Азії закінчились поразкою, а сам він змушений був утекти до Пантікапея (район сучасної Керчі). На цю втечу Мітрідата й натякає П.Куліш словами одного з персонажів драми.

Коли б у нас був сан та­кий ви­со­кий,

Ми б зво­юва­ли увесь світ ши­ро­кий.

Коли б ми всі до од­но­го гор­ну­лись,

Під на­ми б і царі, й на­ро­ди гну­лись.

Ми хва­ли­мо­ся, вбогі сіро­ма­хи,

І во­лею і ду­мою од­ною,

А ще не­дав­но на кри­вавім Старці [24]

З'єднали Ган­жу Ан­ди­бе­ра боєм.

Під са­ме не­бо си­па­ло гультяй­ст­во

Вали стра­шенні, а са­мо ври­ва­лось

До пек­ла в зем­лю, на по­ги­бель брат­ню.

24

– ...на кривавім Старці.
– Битва повсталих козаків під проводом Дмитра Гуні (очолив повстання після Я. Острянина) з польско-шляхетським військом, яка відбувалася в липні 1638 р. у гирлі р. Сули при впадінні в неї р. Стариця і закінчилась поразкою повстанців.

Річками кров ко­зацька роз­ли­ва­лась,

Теряли ми свою сна­гу ос­тан­ню.

Тепер наш Ган­жа в корч­мах гетьма­нує

Чи в ка­баці у Насті Го­ро­вої,

Та ще й не ки­дає своєї дум­ки -

Звести до бою ко­заків зо мною.

Химерна дум­ка! Я вже не бо­юся

Його по­ту­ги: по­ляг­ла на Старці.

Кому фор­ту­на слу­жить у по­хо­дах,

До то­го й пе­ре­ки­нуться за­тяжці. [25]

Ще дав йо­му й князько­го не­до­лим­ка,

25

– Затяжець - той, що завербований до війська; член вільного, незалежного військового загону, гайдамака.

Щоб не жу­рив­ся, не вда­вавсь у ту­гу;

Дав че­рес і срібла, щоб поз­би­ра­лись

На йо­го пок­лик сиві ко­зар­лю­ги,

Ті, що з нудьги, з жур­би поп­ро­пи­ва­лись,

Кабачній Насті все по­зас­тав­ля­ли.

Бо я за­ду­мав од­ру­жи­тись чес­но,

Щоб не пор­вав­ся Бай­дин рід ве­ли­кий,

Не осяг­ли мої ва­рязькі доб­ра

Князькі підли­зи, римські ка­то­ли­ки.

А без ко­зацт­ва в кня­зя Конс­тан­ти­на,

У Ва­си­ля, не вис­ва­тать не­бо­ги.

І князь Вла­ди­мир, [26] київський мій пре­док,

Лицявсь се­ред по­ход­ної три­во­ги.

Як роз­пу­щу прис­тавст­ва по містеч­ках,

По се­лах, го­ро­дах, ма­нас­ти­ри­щах,

Та поїдять во­ни у ску­пер­дя­ки

Скирти дав­няшні й сте­пові до­бут­ки,

То му­сить з Бай­дою Ва­силь ми­ри­тись,

Йому Ост­ро­гом пиш­ним пос­ту­пи­тись.

Тогді ми за­раз дви­не­мо на мо­ре:

Нехай і тур­чин знає людське го­ре;

Нехай ор­ди в Моск­ву не по­си­лає.

26

– ... князь Владимир - великий князь київський Володимир Святославович (р. нар. невід.
– 1015).

І Бай­ди зо­ло­том не засліпляє.

Вертається Тульчинський.

Тульчинський

Пресвітлий кня­зю Бай­до, па­не й батьку!

Розняв пос­ли я по твой­му на­ка­зу;

Не дав крові у заїди то­чи­ти,

Твоє жит­ло ли­царське пля­му­ва­ти.

Байда

Я ба­чив, хло­ню. Ти справ­лявсь ро­зум­но,

І се твоя зас­лу­га най­славніша.

Ти вже мені дев'яту вес­ну слу­жиш,

Покинувши Тульчин, ко­лис­ку предків,

Отця, і неньку, і братів ко­ха­них

Задля мо­го ли­царст­ва за­нед­бав­ши.

З то­бою ми бу­ва­ли і на Рейні,

І по­за го­ра­ми лю­дей ви­да­ли,

Звичаї добрі, ри­царську на­уку

В бо­ях за прав­ду досвідом уз­на­ли.

Ти всю­ди був мені слу­гою вірним,-

Як братнє сер­це, чу­рою при­хильним.

Тепер не бу­деш більше чу­ро­ва­ти,

А з на­ми брат за бра­та про­бу­ва­ти.

Навколішки ж пе­ред ме­чем ли­царським!

Схились і встань то­ва­ри­шем ко­зацьким.

(Ударивши тричі го­лим ме­чем по пле­чах).

Усі

(опріч са­мо­го Бай­ди)

Вітаємо те­бе, Тульчинський па­не,

Товаришу, Са­му­сю наш ко­ха­ний!

Байда

А я те­бе до сер­ця при­гор­таю

І сьомим поб­ра­ти­мом об'являю.

Тульчинський

Цілую сей прес­лав­ний меч ва­рязький,

Наслідний до­ро­гий клей­нод ли­царський,

Що не по­ки­ну в нужді поб­ра­ти­ма,