Без козиря (збірка)
Шрифт:
— А зараз перешкодять Карюки. Знайдуться охочі, доки матимуть права. Ви дивіться в корінь, яка в кого програма, на кого опирається? Коли куркуль, так продасть нас хоч чортові, аби йому була користь.
— Я читала в російській газеті, — сказала Ніна Георгіївна, — про Директорію пишуть, що стара самостійність на новий лад — зручніша ширма для нової англо-французької окупації України.
— О, я ж казав, уже й покупець знайшовся, — злорадно чмихнув Кудря. — Раз пишуть, значить, соображеніє мають. Такі комусь там на слово
Бесіда затяглася аж до обіду. Більше за всіх сперечався козак в гімназичному кашкеті, але під кінець і він почав погоджуватись, що Петлюра й Винниченко своїм колінкуванням перед Антантою готують ґрунт для англо-французьких окупантів, і від цього обличчя його ставало все більш розгубленим.
Коли Ніна Георгіївна залишилася наодинці з Кудрею, вона сказала:
— Он ви який! Може, й на селах не задоволені з політики нашої Директорії?
— Самі, пані, бачите, якими очима дивляться на нас дядьки. Справді, їмо, п'ємо, у них же беремо. А яка з нас користь. Отак як подумаєш… — Він з недовірою глянув на Ніну Георгіївну й махнув рукою. — У Грапівці, ось поруч, коли не сьогодні, так завтра теж проти нас підніметься народ. Я радив би вам, пані, перейти до начальника станції, чи що.
8
Лец-Отаманів клекотів од зрадженого бажання, голова йшла йому обертом; щоб хоч трохи розвіяти лишки збурених сил, він наказав ординарцеві засідлати свого Аполлона.
Від’їхавши від станції з версту по дорозі на село, Лец-Отаманів зустрів селянську підводу, на якій сиділо, крім дядька, що правив, двоє козаків і третій цивільний. Козаки, забачивши сотника, хутко зіпхнули із саней цивільного пасажира, і він тепер брьохався в довгому й вузькому пальті за ними по снігу. У козаках Лец-Отаманів упізнав своїх телефоністів Березу й Богиню. В дивізіоні ці прізвища стали вже одіозними, і він зупинив підводу.
— Куди їздили?
Богиня нахабно глянув в очі сотникові й штовхнув дядька в спину:
— Поганяй!
Лец-Отаманів міцніше стиснув шпорами коня і вже крикнув:
— Стій! Я питаю, за чим і куди ви їздили?
Богиня зіскалив на сотника одне око і, штовхнувши знову дядька, відказав:
— Говорю ж вам, у розвідку. Бунчужний посилав. Ось уночі дядьки як дадуть нам чосу, так язика зразу потягне аж у г…. Які сварливі! Ми теж не з простих. Поганяй, чортів когут!
— Під арешт! — крикнув Лец-Отаманів. — Я вам покажу! — і всадив шпори в гладкі боки коня.
Кінь зірвався і, розпластаний, полетів далі над білими снігами. Даючи йому дорогу, третій пасажир, чорний, як циган, із злодійкуватими очима, злякано шарахнув убік і тільки покрутив головою.
Богиня нахабно гукнув:
— Ну ти, гільдія дохла, скоріше там дибай!
Третій пасажир, засапаний, нарешті знову впав на сани.
— Мало дух не виперло, — сказав він, утираючи рукавом піт. — Сердитий! Мабуть, із тих, що ломакою підганяють нашого брата в атаку.
— А вашого брата багато на війні?
— Навіщо гнатися за смертю, коли вона й сама не мине. У нас був один такий… А що то за цяця?
— Взявся в боки та й дума, що пан, — сказав Береза. — Ти з підводою останься поки що за посадкою.
Сани залишилися за кущами глоду, а козаки, озираючись, підійшли до червоного вагона з написом: «8 лошадей, 40 человек». У ньому були відсунені двері й на зроблених із нетесаних дошок примістках сиділи, спустивши ноги, козаки. Посередині вагона дихав смородом чавун, а поруч, мов рогатий жук, стояв кулемет «максим».
— Кавуля, ти тут? — запитав Береза.
Замість відповіді, рябий, з одним оком козак вилаявся з примістки й чвиркнув на розпечений чавун.
— Ну, ходімте. А де Смицький?
— А де вас і досі носили чорти? — запитала з темного кутка з-під шинелі патлата голова. З другого кінця випирали довгі й худі ноги.
— А сім верстов — це тобі що? Бунчужного бачили?
— У задньому вагоні щось вичитують, і баба ота вчорашня. Ух, брат, практикантка, видно!
— Про що вони читають?
— Ти не крути хвостом. Куди заховав матерію?
— От іще зануда. Кажу ж, віддам.
— Яку частину? — сказав похмуро Кавуля. — Доки не скажеш, і кроку не зроблю.
— Песиголовець ти після цього… Мабуть, жижки затіпались. Не хочете — не треба!
Триповерхова лайка, певне, переконала козаків, бо обидва вони вилізли до дверей.
— Ну, гляди ж, — казав Кавуля, — я тобі не Лелека, якого можна лякати шпалером. Тримай!
Вони передали по одному п'ять важких лантухів, Богиня й Береза віднесли їх за глід на підводу.
На все це дивився сорочачими очима, повними прихованої злості, худорлявий козак, що сидів верхи на кулеметі. Він мовчав, аж доки вони не віднесли останнього лантуха, тоді, мало не зриваючись на сльози, проговорив:
— Навіщо це ви робите?
— А ти мовчи, — крутнув на нього своїм одним оком Кавуля. — Христос який знайшовся! Дай йому, Богиня, цукерку, а то наш гімназистик ще заплаче.
— Ось моя цукерка, — відказав Богиня, ляпнувши по кобурі. — Гайда!
Але їх зупинив обозний козак Лелека із рябим, мов гречаний млинець, видом:
— Куди це ви носите?
Богиня витяг наган, ткнув йому під самий ніс і запитав, зціпивши зуби:
— Нюхав?
Від несподіванки обозник витріщився й широко відкрив рота:
— І спитати вже не можна.
— Нюхав, питаю тебе, мать…? Так понюхаєш, коли писнеш хоч слово. Іди там коням хвости крути!