Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Подейкують, що німці красного товару привезуть.
— Мабуть, усього навезуть, аби тільки ребра витримали. «Большевік, большевік!» — і стріляє. Василь, правда, водився з тими, так у нього ж на лобі не написано. Це так і в мене міг стрельнути.
— А ти сиди в хаті.
— Клим таки правду казав: «Легше в двір не пускати, ніж з двору виганяти». Піду послухаю, що вони ще накоїли.
У Калинівці була тільки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищі німецьке військо, крамар широко відчинив двері. Першим забіг солдат з обозу, посміхнувся на весь рот і загріб аж три шматки сала, а крамареві тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч і не знав вартості цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пішла по руках шахтарів і хутко обернулася на сіренький клаптик паперу.
— Сказано — культура, — з захопленням дивився на папірець опецькуватий кріпильник Задоя. — Гроші і ті новенькі.
— А скільки тут? — питали шахтарі. — Бо той солдат і про ціну не довідався.
Задоя забігав масними очицями, як миша під руками:
— Німець не обдурить.
— Не те що ти!
Забіг ще один солдат. Побачивши стільки поживного, він аж заплямкав губами. Цей дав крамареві вже монету з хижим орлом. Крамар і йому вдячно закивав головою, а шахтарі почали підкидати її на порепаних долонях.
— Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаєш сало?
Крамар, бажаючи підкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи:
— Кому вона тепер потрібна?!
— Та ти вникни, дурню, що в ній написано! Прокламації роздаєш!
Крамар злякано й поспішно загорнув сало в цупкі аркуші з якоїсь бухгалтерської книги, а газету тримало вже кілька шахтарських рук.
— Де тут?
— Ану, читай.
Гнат Убогий, просунувши й собі голову, знайшов відозву Раднаркому Донецької республіки на першій сторінці.
— Почитаємо. «Ворог біля воріт столиці… Революція кличе, революція вимагає — до зброї! До прапорів! Хай у ці дні всі виконають свою повинність до краю, хай раби й боягузи посоромляться зі своєї підлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»
— Інтересна газетка.
— Чого ж ти зостався? — ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.
— Тебе не спитав! — огризнувся Убогий.
— Пожалуйста, пожалуйста, — іронізував Варивода, обмахуючи з лисини густий піт. Зсередини кашкета виходила пара. — Ваші ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!
— Так це про вас тут і згадують! — сказав, підморгуючи до гурту, Семен Сухий.
— Де? — не зрозумівши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.
— А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»
Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці.
— Викусив!
— Аж ноги заплітаються!
Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників.
— Та ти не ховай її, дурню, — сказав Гнат Убогий. — Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані.
Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу.
— Скалічив на все життя хлопця.
Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що!
— Оце в них така культура?
— А треба уважати німецького солдата, — сказав Задоя, — раз запросили.
— Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться!
Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині.
— Везуть, везуть! — зарепетував Задоя. — А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі.
Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав:
— Полюшайт фон дивізіон.
Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся:
— Після дощика в четвер!
— Не сьогодні, так завтра привезуть, — розгублено твердив Задоя.
Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки віжки.
Під парканом жеребця випрягли з воза, а отетерілому селянинові видали білий клаптик паперу. Папірець, списаний олівцем, пішов по руках шахтарів. Зрозуміти його зміст, крім цифри «24» і «1918», ніхто не міг. Але цифри визначали тільки дати: 24 квітня 1918 року.
— Полюшай, дядьку, фон дивізіон! — похитав головою Гнат Убогий.
— Може, й виплатять, — уже непевно сказав Задоя.
До крамниці ввійшов Максим Мостовий. Почувши останні слова, він роздратовано сказав:
— Виплатять, тільки не нам, а панам! Гадаєте, німці за одним салом прийшли на Вкраїну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах».
— Щоб назад, значить?
— Ото-то ж бо й є! Пани з Центральної Ради хочуть руками німецьких білогвардійців задушити російську революцію! А тоді, шахтарю, сиди знову під землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрі скриню геть вичистили. Але це ще б нічого, а то вже розстрілювати починають. У Софіївці, кажуть, розстріляли без суду п'ятьох хлопців, що були в Червоній гвардії.