Без козиря (збірка)
Шрифт:
Байда насунув на очі шапку й вийшов на вулицю. Майже з кожної землянки виходили шахтарі з торбинками за плечима й простували до кам'яного будинку, в якому містилася селищна Рада депутатів і біля якого стояли вже підводи. З кожним із цих шахтарів Байда працював не один рік під землею, і сум лягав йому на серце. Ідуть і прощай не кажуть! Розгніваний, розгублений, Байда проводив їх злими очима й машинально бубонів:
— Ідіть, ідіть! Ми вже своє відходили.
Того ж вечора червоногвардійський загін з новим поповненням покинув селище. Хтось високим тенором почав було пісню, але, не підтриманий іншими, стих, змовк.
Коли від будинку опустілої Ради депутатів від'їхала остання підвода, а з нею і голова Ради Федір Гливкий, у селищі враз запала глибока тиша. Заплакані жінки й принишклі діти сумно дивилися в степ, де вже маячили тільки поодинокі темні цятки. Кожна попрощалася чи з сином, чи з чоловіком, а то й з коханим, і ніхто не знав, яка їх спіткає доля.
Все, що було молодого, завзятого й сильного, пішло степовими дорогами назустріч тривожним дням. У селищі залишилися або немічні, або старі. Вони заздрими очима дивилися вслід своїм друзям і глибоко зітхали. Залишилися й боягузи, які вже наперед напускали на себе байдужий вигляд. Гордій Байда озирнувся довкола і відчув себе спустошеним.
Ті, що чекали на завтрашній день, як чекають у морі на рятувальний пароплав, все ще ховалися в інженерській колонії. Їхні постаті з'явилися в бузкових сутінках тільки тоді, коли нарешті затих тривожний гомін і спорожнів майдан. Вони намагалися поки що не виявляти свого настрою, але вже й не крилися з ним, як раніше. Досі почуваючи себе як собака на човні, вони тепер ходили, ледве не танцюючи, навіть зодягайся вже в чистенькі тужурки, що їх з півроку переховували в гардеробах.
Гордій Байда стояв біля своєї землянки. На голому майдані висвистував холодний вітер, стрибала ще дітвора верхи на палицях та де-не-де жінка, повертаючись в осиротілу землянку, витирала рукавом сльози. Казарма нежонатих дивилася на майдан проваллями вже мертвих вікон. Сіре, одноманітне селище, в якому Гордій Байда прожив останні п'ятнадцять років, стало враз чужим, холодним і непривітним. Байді знову стисла серце образа, але вже не тільки на Клима, а й на всіх шахтарів, що покинули його в опустілому селищі.
Проте сумління не давалось на облуду. Воно вже горіло їдким докором на його колючих щоках. Щоб виправдатися перед своїм сумлінням, Байда почав пригадувати, як на одному мітингу слюсар Максим Мостовий називав адміністрацію шахти кровопивцями, посіпаками. І Федір Гливкий туди ж. «Що вони посіпаки, то правда, — говорив до себе Байда, — але між ними є й гарні люди. Хоч би інженер Григорій Петрович, завжди тобі „здрастуй“ скаже, слова поганого від нього не почуєш. Або візьмемо й конторника Погоду — і за більшовиків, і до більшовиків однаковий: за шахтарем руку тягне. А Мостовий — „посіпаки“! Директора Едуарда Едуардовича довели до того, що мусив уночі втікати. Хто ж таки з них погодиться, щоб якісь там шахтарі лічили хазяйські прибутки? Раніше при ньому й писнути ніхто не смів, таке цабе, а тут звичайний слюсар просто у вічі — „кровопивця“! І не бояться, кляті хлопці! А Гливкий ще й припечатає».
Табельник Федір Гливкий, ставши головою селищної Ради, хутко зрозумів, до чого хилила адміністрація шахти. Щоденні аварії під землею були справою саботажників, і Гливкий, розмовляючи з інженерами, не намагався підшукувати ввічливі слова. «Думав, як партійний, — бубонів Байда, — так може всім уже верховодити. Ну, й показали нам дулю. А стоїть шахта — шахтареві смерть. От про що треба було подумати».
Вишукуючи для себе виправдання, Гордій Байда прийшов до висновку, що він не сходиться з більшовицькою тактикою: «Програма у них швидка: усе зразу хочуть. А як на мене, то краще — тихше їдеш, далі будеш. От яка моя програма!»
Прийшовши до такого висновку, він зітхнув так, ніби скинув з плечей важкий мішок, і пішов до хати.
У розпорядженні шахтарів червоногвардійці залишили тільки дві берданки, але адміністрація шахти, знову відчувши себе повноправним хазяїном, взялася сама нести охорону. У техніка Сивокоза на плечі висів новенький карабін, бухгалтер Пантелеймон Петрович вийшов з мисливською рушницею, а штейгер Варивода з браунінгом, так, наче й не було наказу від ревкому здати всім вогнепальну зброю.
Самоохорона тинялася тільки в інженерській колонії. До Собачіївки [1] вона обачно не наверталась, бо шахтарі знову почали збиратися гуртками перед землянками. Вони вже чули про поводження німців з робітниками і не могли перебороти в собі бажання погомоніти з ким-небудь про те, що чекає на них завтра. До одного такого гурту підійшов слюсар Максим Мостовий з берданкою за плечима. Він був ще молодий, високий і плечистий, білявий з лиця і з сердитими очима. Нещодавно Мостовий прийшов із фронту, де служив у саперах і був поранений у руку. Ще й досі він носив потерту шкіряну куртку й такий же шкіряний картуз. Максим Мостовий виступав на всіх мітингах з гострими і дотепними промовами, і за це його любили шахтарі.
1
Так називалися найубогіші околиці селищ, заселені шахтарями.
— Чого зажурились? — спитав Мостовий.
— А то, скажеш, нема чого?
— Залежить від того, як дивитися на справу. Коли на річці скресне крига, такого не бувало, щоб її затримав якийсь місток. Отак я дивлюсь і на спробу Центральної Ради та й німців затримати революцію. Не вийде, люди добрі! І ви, доки не підпишуть з нами колективної угоди, на роботу не ставайте!
— А ти хіба залишаєшся?
— Я інвалід, — ухильно відказав Мостовий.
— Ну, так і не базікай тут, — сказав кріпильник Задоя. — Минулася ваша влада.
— Ваша теж не повернеться.
У цей час повз гурт шахтарів проходив молодий інженер. На його плечах була все ще робоча шахтарка.
— Куди це ви простуєте? — запитав Мостовий.
— Хочу десь підводу найняти.
— Тікаєте?
— Не тікаю, а не хочу працювати на німців.
— Правильно робите, Григорію Петровичу, я вам допоможу з підводою.
Майже опівночі на селище повернувся червоногвардійський роз'їзд. Вів його Клим Байда, який сидів у сідлі, як справжній командир. Люди все ще не розходились.
— Не було ще? — спитав Клим на гурт.
Всі знали, про кого йде мова, але, уникаючи цього слова, глухо відповіли:
— Не було.
Роз'їзд виїхав за селище, покрутився під місяцем у полі і знову через Калинівку поскакав на схід. Шахтарі почали розходитись. Самоохорона, побачивши знову червоногвардійців, теж зникла. Тепер до самого ранку тишу будило тільки ритмічне чохкання паровика, що висмоктував із шахти воду.
О десятій годині ранку в степу показався німецький роз'їзд із списами. Чорний прапорець летів над вершниками, як ворон. Просто на Калинівку скакали ті, що протягом чотирьох років сповнювали сльозами серця і очі мільйонів, від кого в багатьох ще боліли рани. Скакали ті, яких і в полі, і на заводах зустрічали прокльонами, ті, на яких чекала з надією більшість інженерської колонії.
Сяючи новими ґудзиками і значками, адміністрація шахти ще спозаранку топталася з родинами на вулиці. Хто все ще не покладався на чутки і носив свої значки в кишенях, тепер відбігав кудись у закапелок і хутко начіплював їх на кашкет.
— Кажуть, Григорій Петрович утік уночі.
— А ви хіба були іншої думки про нього? Вірою і правдою служив комітетам, на що ж він може тепер розраховувати, крім заслуженої розплати?
— І штейгера Зеленого не видно, і конторника…
— Мабуть, усе ще не вірять, що кінець Радам. Завтра полізуть у шахту як миленькі. Які можуть бути сумніви? Німецький командир щойно запитував по телефону Ігоря Болеславовича: «З боєм чи без бою брати Калинівку?»