Безсоння
Шрифт:
Ця жахлива нечутливість і корозія здатності приймати рішення виявилися не єдиними проблемами, що асоціювалися з безсонням; його пам’ять на події, що сталися зовсім недавно, теж почала підводити. У Ральфа стало звичкою ходити в кіно раз, а то й двічі на тиждень відтоді, як він вийшов на пенсію, покинувши друкарню, у якій завершив своє трудове життя як бухгалтер-ревізор. У кіно він бував разом із Керолайн, поки вона не стала настільки хвора, що вже не могла нікуди виходити. Після її смерті він відвідував кінотеатр сам, і лише кілька разів його супроводжувала Елен Діпно, а Ед залишався вдома з дитиною (сам Ед майже ніколи не бував у кіно, стверджуючи, що в нього від цього болить голова). Ральф так часто телефонував до кінотеатру довідатися про початок сеансів, що пам’ятав номер телефону.
Однак у міру того, як літо йшло на спад, йому дедалі частіше доводилося заглядати в довідник — він сумнівався в правильності останніх цифр номера: чи 1317, чи 1713.
— 1713, — вимовляв він у порожнечу кімнати. — Я знаю це точно. — Але чи знав він це? Справді?
«Зателефонуй Літчфілду. Нумо, Ральфе, перестань збирати уламки. Зроби нарешті щось конструктивне. А якщо тобі такий неприємний Літчфілд, зателефонуй кому-небудь іще. У телефонному довіднику повно адрес лікарів».
Так, можливо, але в сімдесят років пізно вибирати лікаря навмання. А Літчфілду він телефонувати не збирався. Крапка.
«Добре, і що тоді, старий упертий віслюку? Ще які-небудь народні засоби? Сподіваюся, ні, інакше незабаром у твоєму арсеналі відьомських засобів залишаться тільки сушені ящірки й жаб’ячі лапки».
Відповідь, що спала на гадку, була подібна до прохолодного бризу в спекотний день… Відповідь виявилася до абсурдності простою. Усі його книжкові пошуки цього літа були спрямовані радше на з’ясування причин проблеми, а не на її вирішення. Коли ж була потрібна відповідь, він поки що покладався на знахарські поради своїх знайомих (наприклад, віскі з медом), навіть якщо книжкова мудрість запевняла, що це не допоможе. Хоча книжки й пропонували цілком надійні методи боротьби з безсонням, єдине, що Ральф справді випробував, було найбільш простим: раніше йти спати. Однак це не допомогло — він лежав без сну майже до опівночі, потім засинав, щоб прокинутися в незвичайний для себе час, — та раптом інші засоби таки можуть допомогти?
Варто було, принаймні, спробувати.
Замість того щоб провести день за роботою в саду до знемоги, Ральф пішов у бібліотеку й погортав деякі книжки, котрі вже читав напередодні. Основне рішення, здавалося, полягало в такому: якщо не допомагає лягати рано, варто спробувати лягати пізніше. Ральф пішов додому, пам’ятаючи про свої муки і сповнений слабкої надії. Це могло допомогти. А якщо теж ні, то в нього ще залишаються Бах, Бетховен і Вільям Акерман.
Його перший досвід із цією методикою, яку в одному з посібників називали «пролонгований сон», виявився комічним. Ральф прокинувся у звичайний для себе тепер час (3.45, згідно з електронним годинником на полиці каміна у вітальні), у нього нила спина й затерпла шия, і він не розумів, як опинився в кріслі біля вікна й чому увімкнений телевізор, хоча передачі вже закінчилися.
І тільки обережно повернувши голову й охопивши руками занімілу шию, Ральф збагнув, що трапилося. Він мав намір просидіти так години до третьої, навіть четвертої ранку, а тоді перейти в ліжко і негайно заснути. Хай там як, але саме так він планував. Замість цього Недрімака із Гарріс-авеню відключився під час монологу Джея Лено. І прокинувся він, як і слід було сподіватися, у цьому клятому кріслі. Проблема залишилась, як глибокодумно прорік би Джо Фрайді, змінилося лише місце дії.
І все ж Ральф улігся під ковдру, сподіваючись, незважаючи ні на що, заснути, але бажання (якщо не потреби) заснути вже не було. Після години, проведеної в ліжку, він знову повернувся в крісло, цього разу з подушкою й жалюгідною посмішкою на обличчі.
У другій його спробі наступної ночі не було нічого смішного. Йому захотілося спати у свій звичайний час — об одинадцятій двадцять, саме коли Піт Черні розповідав про погоду на завтра. Але тепер Ральф успішно поборов дрімоту, уважно стежачи за програмою (щоправда, він клював носом під час розмови Піта з Резанною Арнольд, гостею його передачі), а потім був час нічного кінозалу. Показували стару стрічку за участю Едді Мерфі, у якій той сам виграв війну в Тихому океані, причому геть беззбройний. Ральфові здавалося, що місцеві телеканали уклали негласну угоду показувати в ранкові години легкі комедії, і лідери тут — Едді Мерфі або Джеймс Бровлін.
Після того як Мерфі розтрощив останній японський бастіон, другий канал відключився. Ральф спробував знайти кіно на інших каналах, але ті вже закінчили мовлення. Якби телевізор Ральфа був підключений до кабельної мережі, він міг би дивитися фільми всю ніч, як Білл, що живе внизу, або Луїза; він згадав, що іще взимку вніс це до списку невідкладних справ у наступному році. Але потім Керолайн померла, і підключення до мережі кабельного телебачення перестало здаватися важливим.
Ральф відшукав журнал «Спорт іллюстрейтед» і заходився завзято пробиратися крізь нетрі статті про жіночий теніс, яку пропустив за першого читання, все частіше позираючи на годинника й чекаючи, коли стрілки підберуться до третьої ранку. Він був майже переконаний, що трюк спрацює. Повіки в нього немов свинцем налилися, і хоча Ральф уважно, слово за словом, читав статтю, він так і не зміг зрозуміти, що ж саме хотів сказати автор. Цілі речення, як космічні промені, прослизали повз його свідомість.
«Сьогодні вночі я буду спати — у цьому я переконаний. Уперше за багато місяців сонце встане без моєї допомоги, і це не просто добре, друзі й сусіди, це чудово».
Потім, одразу після третьої, це приємне занурення в сон почало минати. Воно не вилетіло зі швидкістю корка від шампанського — радше воно просочувалось, як пісок крізь велике сито або вода крізь дірявий дах. Коли Ральф зрозумів, що ж саме відбувається, його охопив — ні, не паніка, а хворобливий переляк. Він сприйняв це як повну протилежність надії, а коли о пів на четверту подибав у спальню, його депресія стала такою нестерпною, що йому здавалося, начебто він задихається в її лещатах.
— Прошу тебе, Господи, хоча б сорок хвилин, — пробурмотів він, вимикаючи світло, але в нього було передчуття, що це одна з тих молитов, які ніколи не будуть почуті.
Так і вийшло. Хоча Ральф не спав уже рівно добу, найменші ознаки сну покинули його тіло й розум до четвертої ранку. Він утомився дужче й глибше, ніж будь-коли, відкривши для себе, однак, що втома й сон зовсім не обов’язково йдуть рука об руку. Сон, цей незримий друг, найкращий лікар людства з прадавніх часів, знову покинув його.
До четвертої ранку Ральф зненавидів своє ліжко — таке почуття з’являлося в нього завжди, коли він починав розуміти, що лежання в ньому не допоможе. Ральф опустив ноги, пошкріб волосся на грудях — тепер уже майже зовсім сиве, — натяг капці й подибав у вітальню, влаштувався в кріслі й почав дивитися на Гарріс-авеню. Вулиця була перед ним, немов сцена, єдиним актором на якій тепер була зовсім не людська істота, а приблудний собака, що підігнув задню лапу й шкутильгав на трьох по Гарріс-авеню у бік Строуфорд-парку.