Безсоння
Шрифт:
Жінка дивилася повз нього, знову простягаючи руки. Покірний, благальний вираз її згорьованого обличчя навіяв на Ральфа жах і зневіру.
— Ральфе? — мовила до нього Сью. — Вона хоче взяти дитину.
— Я й сам бачу. Віддай їй Наталі.
Сью передала крихітку Елен, і Наталі — їй було трохи більше року — оповила рученям шию матері, уткнувшись обличчям в її плече. Елен поцілувала дочку в маківку. Було видно, що рух губ завдавав їй болю, але вона повторила це знову. І знову. Дивлячись згори на голову Елен, Ральф побачив засохлу кров, що нагадувала розводи бруду. Він відчув, як у ньому знову закипає гнів.
— Це зробив Ед, правда? — запитав він. Звичайно, хто ж іще — хіба стала б вона натискати відбій при його спробі викликати поліцію, якби її мало не до півсмерті побив незнайомець? — Але запитати було необхідно.
— Так, — прошепотіла вона ледь чутно, та ще й відповідь частково приглушила хмаринка волосся дівчинки. — Так, це зробив Ед. Але не треба телефонувати в поліцію. — Тепер Елен дивилася на Ральфа знизу вгору, у здоровому оці відбивалися страждання й жах. — Благаю, не телефонуй у поліцію, Ральфе. Мені страшно й подумати, що батька Наталі будуть судити за… за… — Елен розридалася.
Наталі, здивовано глянувши на матір, розплакалась теж.
— Ральфе? — із сумнівом у голосі окликнув його Мак-Ґоверн. — Може, дати їй тиленол або що-небудь таке?
— Краще не треба, — відповів він. — Ми ж не знаємо, який її стан і наскільки вона постраждала. — Ральф перевів погляд на вітрину, не бажаючи бачити, що відбувається зовні, себто, сподіваючись нічого не побачити, і однаково побачив: жадібні обличчя обліпили скло. Деякі, щоб було краще видно, прикривали очі з боків долонями.
— І що ж нам тепер робити? — поцікавилася Сью. Вона дивилася на цікавих, нервово смикаючи формений фартух продавщиці. — Якщо компанія довідається, що я закрила двері під час робочого дня, я напевно позбудуся роботи.
Елен торкнула Ральфа за руку.
— Будь ласка, Ральфе, — повторила вона, ось лише крізь розпухлі губи у неї вийшло: «Буаска, Рафе». — Не дзвони нікому.
Ральф непевно глянув на Елен. За своє життя він надивився на жінок із синцями, бачив і таких (хоча й нечасто, правду кажучи), які були побиті ще дужче, ніж Елен. Однак не завжди це мало такий зловісний вигляд. Ментальність і моральні устої Ральфа сформувалися ще в той час, коли вважалося, що все, що відбувається між чоловіком і дружиною, стосується лише їх самих, навіть якщо чоловіки дають волю рукам, а жінки — гострому язику. Спроба змусити людину змінити свою поведінку, втручаючись у їх справи — навіть із найкращими намірами, — неминуче перетворить вас із друга на заклятого ворога.
Але потім Ральф згадав, як Елен несла Наталі: недбало притуливши до стегна, мов зв’язку підручників. Якби вона упустила дитину, переходячи через дорогу, то навіть не помітила б цього; Ральф вважав, що лише безсвідомий інстинкт змусив Елен взяти дитину з собою. Жінка не хотіла залишати дочку з людиною, яка побила її так жорстоко, що тепер вона дивилася лише одним оком і говорила, перетворюючи слова на кашу.
Подумав він і про інше — про те, що стосувалося часу після смерті Керолайн. Ральф тоді вразився глибині й силі свого горя — зрештою, її кончина не була несподіваною; він вважав, що спізнав усю гіркоту втрати ще за життя Керолайн, — але ж вагота втрати навіть завадила йому зробити останні необхідні приготування. Звичайно, він зателефонував у похоронну контору Брукінґса й Сміта, але саме Елен допомогла йому написати некролог і помістила його в «Деррі ньюс», це вона допомогла йому вибрати труну (Мак-Говерн, який терпіти не міг смерті й усього пов’язаного з нею, у ті дні намагався не траплятися йому на очі), саме Елен порадила Ральфові купити жалобний вінок — на стрічці був напис «Коханій дружині». І саме Елен організувала невелику поминальну вечерю одразу після похорону, замовивши сендвічі, напої й пиво в «Червоному яблуку». Усе це зробила Елен, коли сам Ральф виявився не в змозі займатися цим. Хіба не зобов’язаний він відплатити за зроблене нею добро добром, навіть якщо зараз вона й не сприймає його дії як добро?
— Білле? — звернувся він до сусіда. — А ти що гадаєш?
Мак-Ґоверн глянув на Елен, що низько опустила побите обличчя, а тоді, перевівши погляд на Ральфа, дістав хусточку й нервово витер губи.
— Не знаю. Мені дуже подобається Елен, і мені б хотілося вчинити правильно — ти ж знаєш, — але в таких справах… Хто знає, що тут краще?
Ральф раптом згадав улюблену фразу Керолайн, яку вона зазвичай вимовляла, коли він, зітхаючи й охаючи, не хотів братися за яку-небудь справу, не бажав визнавати своєї помилки або ухилявся від обов’язкового дзвінка: «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, чи варто стогнати через дрібниці?»
Він знову потягнувся до телефону, цього разу рішуче відвівши руку Елен.
— Ви телефонуєте в поліцейське відділення Деррі, — почувся голос із автовідповідача. — Наберіть одиницю, якщо вам необхідна екстрена допомога. Наберіть двійку, якщо вам потрібна поліція. Натисніть трійку для додаткової інформації.
Ральф, який раптово усвідомив, що йому необхідні всі три служби, секунду повагавшись, набрав двійку. У трубці почувся жіночий голос:
— Поліція. Чим можемо допомогти?
Ральф, глибоко вдихнувши, вимовив:
— Це Ральф Робертс. Я в магазині «Червоне яблуко» на Гарріс-авеню разом зі своєю сусідкою. Її звуть Елен Діпно. Жінка жорстоко побита. — Ральф ніжно торкнувся голови Елен, і жінка притулилася до нього лобом. — Будь ласка, приїдьте скоріше.
Він повісив трубку й присів навпочіпки перед Елен. Наталі радісно защебетала й підставила йому свого носика. Ральф, посміхнувшись, поцілував дівчатко, тоді глянув в обличчя жінки.
— Вибач, Елен, — сказав він, — але я змушений був учинити так. Я не міг інакше. Розумієш? Просто не міг.
— Я нічого не розумію! — відповіла вона.
Кров з носа перестала йти, але, торкнувшись пальцями до перенісся, Елен поморщилася від болю.
— Елен, чому він це зробив? Чому Ед так побив тебе?
Тепер Ральф пригадував інші випадки — можливо, цілу низку їх. Якщо такі події й були зведені в систему, то він не завважував їх донині. Через кончину Керолайн. І через безсоння. Принаймні Ральф не вірив, що Ед уперше підняв руку на свою дружину. Можливо, сьогодні це проявилося в більш жахливій формі, але сталося не вперше. Ральф міг прийняти подібну думку і вважати її логічною, але він, як і раніше, не міг уявити собі Еда, який чинить таке. Він бачив посмішку Еда, його виразні очі, те, як неспокійно рухаються його руки під час бесіди… Але як не намагався, не міг уявити, що ці самі руки б’ють дружину.
Потім він згадав, як Ед на негнучких ногах іде до водія блакитного пікапа — це був «форд-рейнджер», чи не так? — і завдає йому потужного удару в щелепу.
Згадати це було однаково, що відчинити дверцята шафи Фіббі Маꥳ — персонажу давнього радіоспектаклю, — ось лише вивалювалася звідти не купа мотлоху, що накопичився за десятиліття, а ціла лавина яскравих образів того липневого дня. Блискавки над злітним полем. Ед, що розмахує рукою, наче в такий спосіб він може змусити ворота відчинитися швидше. Шарф із вишитими китайськими ієрогліфами.