Безсоння
Шрифт:
— Перш ніж ми продовжимо, містере Діпно, хочу попередити, що все, сказане вами, може бути використане проти вас у суді; крім того, ви маєте право на адвоката.
Дружелюбна, але збентежена посмішка Еда — «Господи, ну що я такого накоїв? Ви допоможете мені розібратися?» — моментально випарувалася. Її змінив оцінюючий погляд. Ральф глянув на Мак-Ґоверна, і полегшення, яке він помітив в очах Білла, було дзеркальним відображенням того, що відчув він сам. Зрештою, Лейдекер виявився не таким і простаком.
— Та навіщо мені потрібен адвокат? — здивувався Ед. Злегка повернувшись, він випробував свою збентежену усмішку на Крісі Неллі, який усе ще стояв на ґанку.
— Цього я не знаю, можливо, як і ви, — і далі посміхаючись, мовив Лейдекер. — Я просто кажу, що ви маєте на це право. А якщо ви не можете оплатити його послуги, вам призначать державного адвоката.
— Але я не…
Лейдекер усе кивав і посміхався.
— Упевнений, усе буде гаразд, але це ваше право. Ви розумієте свої права так, як я пояснив їх вам, містере Діпно?
Ед застиг на мить, раптом очі його знову розширилися, а погляд став порожнім. Ральф подумав, що той став схожим на живий комп’ютер, що намагається впоратися з уведенням інформації величезної складності. Відтак те, що йому не вдалося нікому запудрити мізки, здавалося, дійшло до Еда. Він одразу зсутулився. Спустошеність погляду змінилася виразом нещастя, занадто природним, щоб у ньому сумніватися… Але Ральф однаково сумнівався. Він змушений був сумніватися; адже він бачив божевілля на обличчі Еда перед тим, як приїхали Лейдекер і Нелл. Бачив це й Білл Мак-Ґоверн. Але все-таки сумнів відрізняється від невір’я, — до того ж, як здавалося Ральфу, по-своєму Ед шкодує, що побив Елен.
«Так, — подумав він, — так само він вважає, що центуріони водили вантажівки, набиті зародками, у Ньюпорт. І в те, що сили Добра і Зла збираються в Деррі, щоб розіграти якусь драму, яка розгортається в його уяві. Назвемо її знаменням V: «При дворі Кривавого Царя». І тим не менше Ральф не міг не відчувати мимовільного співчуття до Еда Діпно, який тричі на тиждень відвідував Керолайн у лікарні, незмінно приносив квіти й завжди цілував її в щоку на прощання. Він продовжував цілувати її навіть тоді, коли запах смерті став занадто виразним. Керолайн неодмінно торкалася його руки і вдячно посміхалася. «Спасибі за те, що ти й далі вважаєш мене людиною, — промовляла її посмішка. — І спасибі, що ти поводишся зі мною так, немов я ще жива». Ральф завжди вважав Еда своїм другом і думав — чи лише сподівався, — що Ед і далі поруч.
— У мене будуть неприємності? — м’яко запитав Ед Лейдекера.
— Що ж, подумайте, — посміхаючись, сказав Лейдекер. — Своїй дружині ви вибили кілька зубів. Схоже, і щелепу зламали. Можу посперечатися на годинник мого дідуся, що в неї ще й струс мозку. Плюс багато чого іншого — садна, синці й ця кумедна здерта смужка шкіри на правій скроні. Що ви намагалися зробити? Зняти з неї скальп?
Ед мовчав, дивлячись застиглими зеленими очима на Лейдекера.
— Їй доведеться провести в лікарні всю ніч, тому що якийсь козел мало не витрусив з неї душу, і кожен припускає, що цим козлом були ви, містере Діпно. Я бачу кров на ваших руках і окулярах, і я також збираюся сказати, що, по-моєму, це були саме ви. І що ж ви тепер думаєте собі? Ви справляєте враження тямущого хлопця. Як ви гадаєте, чи є у вас проблеми?
— Мені дуже шкода, що я вдарив її, — потупився Ед. — Я не хотів.
— О, якби я брав по двадцять п’ять центів щоразу, коли чую цю фразу, я був би багатієм. Містере Еде Діпно, ви заарештовані за звинуваченням у тому, що ви завдали ушкоджень другого ступеня тяжкості, які трактуються як насильство над домочадцями, згідно з кримінальним кодексом штату Мен. Будь ласка, підтвердіть, що я ознайомив вас із вашими правами.
— Так, — нещасним голосом мовив Ед. Посмішка — збентежена, та й узагалі будь-яка — зникла. — Так, ви повідомили мені про мої права.
— Ви будете доставлені в поліцейське відділення і зареєстровані, — продовжив Лейдекер. — Після цього ви зможете зателефонувати та поклопотатися про звільнення під заставу. Крісе, проведи його в машину.
Нелл підійшов до Еда:
— Ви не збираєтеся створювати собі зайві проблеми, містере Діпно?
— Ні, — так само тихо відповів Ед, і Ральф помітив сльозу, що скотилася по його щоці. Ед машинально витер її тильною стороною руки. — Ніякого опору.
— Ось і чудово! — кивнув Нелл і повів Еда до машини.
Вони вже перетнули тротуар, коли Ед повернувся до Ральфа.
— Вибач, друже, — пробурмотів він і забрався в машину. Перш ніж сержант Нелл зачинив дверцята, Ральф устиг помітити, що зсередини немає ручки.
— Отже, — мовив Лейдекер, повертаючись до Ральфа й простягаючи йому руку. — Вибачайте, що поводився трохи грубо, містере Робертсе, але іноді ці хлопці скаженіють. Особливо мене турбують ті, що зовні здаються спокійними, найчастіше саме їхні вчинки абсолютно непередбачувані. Джон Лейдекер.
— Джонні вчився в мене, коли я викладав у коледжі, — пояснив Мак-Ґоверн. Тепер, коли Ед Діпно був зачинений у машині, голос Білла так і дзвенів від полегшення. — Хороший студент. Пригадую, написав чудову курсову про захист прав неповнолітніх.
— Приємно з вами познайомитися. — Ральф потиснув Лейдекеру руку. — І не хвилюйтеся. Я не постраждав.
— Знаєте, з вашого боку було божевіллям прийти сюди, — щиро зауважив Лейдекер.
— Я боявся. Я й досі боюся.
— Розумію. Але ви все-таки вийшли сухим із води — це дуже важливо.
— Ні. Найважливіше — це Елен. Елен і дитина.
— Повністю згодний, але розповідайте, про що ви говорили з містером Діпно до нашого приїзду, містере Робертсе… Чи я можу називати вас Ральфом?
— Звичайно, можете. — Ральф коротенько переказав свою розмову з Едом.
Мак-Ґоверн, який тоді не все вловив з їхнього діалогу, мовчки слухав, витріщивши очі. Поглядаючи на нього, Ральф подумав, як Біллові бракує його панами. Без неї він мав значно старший вигляд. Майже древній.
— Що ж, звучить дуже дивно, — мовив Лейдекер, коли Ральф закінчив свою розповідь.