Безсоння
Шрифт:
Ральф із посмішкою кивнув, подумавши, що з усіх відомих йому літніх людей — а знав він їх не менше трьох дюжин, — Білл Мак-Ґоверн найчастіше жартував зі старості. Здавалося, він ставився до своєї туманної юності й давно минулої зрілості, як генерал до кількох новобранців, що втекли з поля бою. Однак Ральф не збирався нічого говорити вголос. У кожного свої примхи, просто театральна демонстрація хворобливого сприймання старості — одна з характерних рис Мак-Ґоверна.
— Я сказав щось смішне? — запитав Мак-Ґоверн.
— Вибач.
— Ти посміхався, і я подумав, що сказав щось смішне. — У голосі Білла звучала образа, тим паче дивна для людини, яка щойно жартувала на адресу сусіда й гарненької вдовиці, але Ральф нагадав собі, що в Мак-Ґоверна теж був важкий день.
— Ні, — зніяковів Ральф. — Просто я згадав, як Керолайн говорила майже те саме: старість — що поганий десерт після чудового обіду.
Це була напівнеправда. Керолайн справді так говорила, але вона мала на увазі пухлину мозку, а не своє життя в похилому віці. До того ж Керолайн не була аж такою старою — усього шістдесят чотири, і до останніх своїх днів вона стверджувала, що почуває себе набагато молодшою.
Троє дівчаток, що грали в класики, підійшли до краю тротуару й, озирнувшись, зі сміхом перебігли Гарріс-авеню. На якусь мить Ральфові здалося, що над їхніми головами сяють німби, освітлюючи щоки, лоби й усміхнені очі, мов очисний вогонь святого Ельма. Несподівано злякавшись, Ральф зажмурився, тоді знову глянув. Щось на кшталт сірого конверта, який виник у його уяві навколо дівчачих голів, зникло. Це вже легше, — але йому ще необхідно було заснути. Просто необхідно.
— Ральфе? — Голос Мак-Ґоверна чувся, здавалося, з протилежного кінця веранди, хоча він і далі сидів там, де сидів. — 3 тобою все гаразд?
— Звичайно! — стрепенувся Ральф. — Думав про Еда й Елен, ото і все. Ти здогадувався, що з ним відбувається, Білле?
Мак-Ґоверн рішуче похитав головою:
— Абсолютно ні. І хоча синці, що час від часу з’являлися на руках Елен, насторожували, я завжди вірив її поясненням. Ніколи я не вважав себе особливо легковірним, Ральфе, однак тепер мені, очевидно, доведеться переглянути свою думку.
— Як ти гадаєш, що з ними буде далі? У тебе є які-небудь ідеї?
Мак-Ґоверн зітхнув і звичним жестом торкнувся голови, мов не відчуваючи відсутності панами.
— Ти ж знаєш мене, Ральфе, — я цинік і вважаю, що звичайні конфлікти між людьми дуже рідко вирішуються так, як це показують по телевізору. У реальності всі проблеми повертаються знову й знову, обертаючись по спіралі, доки не зникнуть. Однак зникнення — це не зовсім те, що з ними відбувається: проблеми висихають, як калюжі після дощу. — Помовчавши, Мак-Ґоверн додав: — І після цього майже завжди залишається неприємний осадок.
— Господи! — вигукнув Ральф. — Це справді цинічно.
Мак-Ґоверн знизав плечима:
— Більшість викладачів на пенсії страшенні циніки, Ральфе. Ось приходить нове покоління — вони такі юні й сильні, такі впевнені, що в них усе буде інакше, і ось ми бачимо, як вони починають робити власні помилки, дедалі більше заплутуючись, як це траплялося з їхніми батьками і з батьками їхніх батьків. Думаю, Елен повернеться до Еда, і якийсь час той буде поводитись добре, а потім поб’є її знову, і вона піде знову. Словом, усе як у монотонних пісеньках у стилі кантрі, що звучать у закусочній Нікі, — дехто слухає їх довго, дуже довго, перш ніж вирішити, що їм досить. Елен, однак, розумна. Гадаю, їй вистачить і одного куплету.
— Цілком можливо, що цей куплет виявиться взагалі останнім у її житті, — спокійно зауважив Ральф. — Ми ж говоримо не про п’яничку, який у п’ятницю ввечері побив дружину за те, що та насмілилася дорікнути йому за програш у покер.
— Я знаю, — ствердно кивнув Білл, — але ти запитав мою думку, і я відповів. Елен треба зробити ще одне коло, перш ніж вона зважиться злізти з каруселі. І навіть після цього стикатися вони будуть частенько. Адже ми живемо у маленькому містечку. — Білл замовк, дивлячись на вулицю. — Поглянь-но! — вигукнув він, підвівши брову. — Та це ж Луїза. Іде у всій красі, як цариця ночі.
Ральф сердито глянув на нього, але Білл або не помітив, або зробив вигляд, що не помітив цього. Він підвівся, знову торкнувшись пальцями того місця, де вже не було панами, а тоді зійшов униз, щоб зустріти гостю на під’їзній доріжці.
— Луїзо! — вигукнув Мак-Ґоверн, опускаючись перед місіс Чесс на одне коліно й театральним жестом простягаючи до неї руки. — Чи можуть наші життя з’єднатися небесними узами любові? Зв’яжи свою долю з моєю, і ми мчатимемо разом на золотій колісниці пристрасті!
— Ха, ти говориш про медовий місяць чи про одну ніч? — непевно посміхаючись, проворкувала Луїза.
Ральф плеснув Мак-Ґоверна по спині.
— Уставай, — сказав він, спритно приймаючи з рук Луїзи невеликий пакет. Зазирнувши всередину, він побачив три бляшанки пива.
Мак-Ґоверн підвівся з колін.
— Вибач, Луїзо, — уклонився він. — Це все поєднання чару літніх сутінків з твоєю красою… Інакше кажучи, я на якусь мить збожеволів.
Осяйно посміхнувшись йому, Луїза Чесс повернулася до Ральфа.
— Я щойно дізналася про те, що сталося, — сказала вона, — і відразу поспішила сюди. Увесь день я провела в Ладлоу, граючи в покер з дівчатками. — Ральфові не треба було дивитися на Мак-Ґоверна: він і так знав, що ліва брова Білла — та, котра говорила: «Покер з дівчатками! Ах ти, наша чудова Луїзо!» — здійнялася на максимальну висоту. — 3 Елен усе гаразд?
— Так, — відповів Ральф. — Ну, може, не так уже й гаразд — її залишили в лікарні на ніч, але життю ничого не загрожує.
— А дитина?