Безсоння
Шрифт:
Можливо, це було нерозумно, але Ральф нічого не міг із собою вдіяти. А ось в «Райт-Ейд» — аптеці навпроти Строуфорд-парку — він не був жодного разу, тому й вирішив зайти саме туди. Якщо ж не допоможе й фармацевтична версія знахарського зілля, тоді він справді звернеться до лікаря.
«Невже, Ральфе? Ти справді збираєшся це зробити?»
— Саме так, — вимовив він уголос, повільно йдучи по Гарріс-авеню під яскравим вересневим сонцем. — Чорт мене забирай, якщо й далі буду затягувати з цим.
«Кого ти хочеш обдурити, Ральфе?» — скептично поцікавився внутрішній голос.
Біля парку він побачив Білла Мак-Ґоверна і Луїзу Чесс — збоку їхня розмова здавалася дружньою балачкою. Однак Ральфові не сподобалося те, наскільки полярними були вирази на їхніх обличчях: запальна цікавість в очах Мак-Ґоверна і занепокоєння впереміж зі стражданням, в очах Луїзи.
— Ти чув про те, що сталося біля лікарні? — збуджено запитала Луїза, коли Ральф підійшов до них.
— Зовсім не біля лікарні й зовсім не сталося, — роздратовано промовив Мак-Ґоверн. — Була демонстрація, принаймні так вони її називають, і було це біля Центру допомоги жінкам, який за лікарнею. Багатьох забрала поліція — дюжини дві, не менше. Утім ще ніхто нічого толком не знає.
— І серед них був Ед Діпно! — випалила Луїза, при цьому Мак-Ґоверн обурено зиркнув на неї. Очевидно, він вважав, що сам мусив повідомити про це.
— Ед? — запитав ошелешений Ральф. — Але ж Ед зараз у Фреш-Гарборі!
— Помиляєшся, — відповів Мак-Ґоверн. Через трохи пом’ятий м’який коричневий капелюх, який Білл надяг сьогодні, він мав франтівський вигляд, наче грав журналіста в кримінальній драмі сорокових років. Цікаво, подумав Ральф, панама таки загубилася чи просто чекає наступного літа?
— Сьогодні Ед знову втрапив до нашої настільки мальовничої міської в’язниці.
— А що саме сталося?
Але ніхто не знав подробиць. Наразі все радше скидалося на чутку, що ширилася, як епідемія грипу, чутку, особливо цікаву для жителів саме цієї частини Деррі, тому що знову спливло ім’я Еда Діпно. Як повідомила Луїзі Марі Коллен, демонстранти жбурляли каміння, саме тому їх і заарештували. А Стен Еберлі поділився з Мак-Ґоверном — незадовго до того, як той зустрів Луїзу, — чуткою про те, що хтось — можливо й Ед, але з таким же успіхом це міг бути і будь-який інший розбишака — побив двох лікарів, що йшли від Центру до службового входу лікарні. Доріжка, якою вони йшли, є власністю громади, тому вона й стала улюбленим місцем проведення демонстрацій протесту протягом тих семи років, коли в Центрі на прохання жінок почали робити аборти.
Обидві версії того, що сталося, були настільки туманні й суперечливі, що Ральф мав усі підстави сумніватися в їхній правдивості. Швидше за все, заарештували декількох правопорушників, чий ентузіазм перейшов усі дозволені рамки. У таких містечках, як Деррі, подібне трапляється доволі часто; чутки ширяться, мов сніжний вал, переходячи з уст в уста.
І все ж Ральфа не залишало відчуття, що цього разу все набагато серйозніше, — в основному через те, що як у версії Білла, так і в розповіді Луїзи фігурував Ед Діпно, а Еда аж ніяк не можна назвати обивателем, що протестує проти абортів. Зрештою, він вирвав жмут волосся разом зі шкірою із голови своєї дружини, перелічив їй усі зуби і зламав щелепу тільки тому, що побачив її підпис під петицією, у якій лише згадувався Центр допомоги жінкам. Він був справді впевненим: хтось, хто йменує себе Кривавим Царем, — чудова кличка для борця, подумав Ральф, — прибув у Деррі, а його помічники вивозять ненароджені жертви з міста в критих вантажівках (а також і в пікапах, де людські зародки ховають у діжках із написом «ВІД БУР’ЯНІВ»). Ні, вирішив Ральф, якщо у цій справі замішаний Ед, отже, це не просто випадок з якимось знавіснілим дуболомом, що начепив на себе плакат протесту.
— Ходімо до мене, — раптом запропонувала Луїза. — Я зателефоную Сімоні Кастоньї. Її племінниця працює в реєстратурі Центру. Якщо хтось і знає, що сталося насправді, то це Сімона, — вона вже неодмінно поговорила з Барбарою.
— Але я зібрався в супермаркет, — зам’явся Ральф. Звичайно, злукавив, але зовсім трішки: аптека була поруч із супермаркетом, за півкварталу від парку. — Я зайду до тебе по дорозі назад.
— Гаразд, — посміхнувшись, відповіла Луїза. — Ми чекаємо тебе за кілька хвилин, адже так, Біллі?
— Звичайно, — відповів Мак-Ґоверн, несподівано обіймаючи Луїзу. Обняти її було не так і просто, але йому все-таки вдалося впоратися. — А поки що ти належиш тільки мені. О Луїзо, ці солодкі хвилини промайнуть як одна мить!
А за огорожею парку кілька молоденьких жінок із малюками у візочках спостерігали за ними, — можливо, їхню увагу привернула жестикуляція Луїзи, напрочуд виразна, коли та бувала чимсь схвильована. І тепер, коли Мак-Ґоверн, обійнявши Луїзу, дивився їй у вічі зі спопеляючою пристрастю нікудишнього актора, що виконує останнє па гарячого танго, одна з мам щось шепнула на вухо іншій, і обидві розсміялися. Пронизливий, недобрий звук, що скидається на дряпання по грифельній дошці або на скрегіт виделок по фаянсовому посуду.
«Поглянь, які кумедні ці старі, — ніби промовляв їхній сміх. — Вони уявили, що знову молоді».
— Припини, Білле, — попросила Луїза. Вона зашарілася, можливо, не тільки тому, що Білл, звично вже для себе, пожартував. Вона почула сміх за огорожею. Мак-Ґоверн, без сумніву, теж чув, але він вважав, що вони сміються разом із ним, а не з нього. Іноді, подумав Ральф, трохи роздуте «я» може бути чудовим захистом.
Мак-Ґоверн відпустив Луїзу, потім, знявши капелюха, вклонився, ніби вибачаючись. Луїза, щоправда, була занадто зайнята своєю кофточкою, що вибилася зі спідниці, щоб звертати на нього увагу. Рум’янець сходив з її щік, і Ральф помітив, що вони набувають нездорової блідості. Він сподівався, що Луїза не хвора на що-небудь серйозне.
— Приходь, якщо зможеш, — знову звернулася вона до Ральфа.
— Обов’язково, Луїзо.
Мак-Ґоверн обійняв її за талію, цього разу цілком природно й по-дружньому, і вони пішли до Луїзи. Дивлячись їм услід, Ральф раптом дуже чітко відчув deja-vu [14] — начебто він уже бачив їх, як вони йдуть, обійнявшись, однак деінде. Або в іншому житті. Потім, коли Мак-Ґоверн опустив руку, зруйнувавши таким чином ілюзію, Ральфа осінило: та це ж Фред Астер веде темноволосу, доволі огрядну Джинджер Роджерс у провінційний кінотеатр, де можна «танцювати» під мелодію Джерома Керна або Ірвінга Берліна.
14
Враження вже баченого (фр.).
«Яка дурниця, — думав він по дорозі до аптеки. — Яка дурниця, Ральфе. Білл Мак-Ґоверн і Луїза Чесс так само схожі на Фреда Астера й Джинджер Роджерс, як…»
— Ральфе? — раптом почув він голос Луїзи й обернувся. Тепер їх розділяла дорога. По Елізабет-стріт мчали машини, заважаючи їм бачити одне одного.
— Що? — крикнув він у відповідь.
— Ти маєш кращий вигляд! Немов ти добре відпочив! Ти нарешті почав краще спати?
— Так, — відповів він, подумавши: «Ще одна маленька неправда як порятунок».