Безсоння
Шрифт:
— Добре. Дівчинка в подруги Елен.
— Отже, піднімаймося на веранду, і ви мені все розкажете. — Узявши під руку Мак-Ґоверна з одного боку, а Ральфа з іншого, вона повела їх до будинку. Так вони й піднімалися сходами, немов престарілі мушкетери, супроводжуючи пані, любов до якої вони пронесли крізь усе життя, а коли Луїза сіла в крісло-гойдалку, на Гарріс-авеню спалахнули ліхтарі, мерехтячи в сутінках, немов подвійна нитка перлів.
Цього вечора Ральф заснув, як тільки його голова торкнулася подушки, а прокинувся о 3.30 наступного ранку, у п’ятницю. Він одразу зрозумів, що заснути більше не вдасться, з таким же успіхом можна просидіти до світанку в кріслі перед вікном у вітальні.
Але він однаково лежав у постелі, уп’явшись у темряву, намагаючись схопити за хвоста рештки сну. Однак спроба не вдалася. Ральф згадав, що йому снився Ед… І Елен… І Розалі — собака, що іноді нипає по Гарріс-авеню в ті передранкові години, коли ще навіть для листоноші зарано.
«Дорренс теж був присутній у твоєму сні. Не забудь».
Так, правильно. І немов ключ повернувся в замку — Ральф раптово згадав дивні слова, вимовлені Дорренсом минулого літа під час зіткнення між Едом і здорованем із синього пікапа… Те, чого Ральф ніяк не міг пригадати раніше. Він, Ральф, обхопив Еда за плечі, з цілком очевидних причин намагаючись якомога довше утримати його, притиснутого до дверцят машини, а Дорренс сказав, що Ральф не повинен доторкатися до нього.
— Він сказав, що вже не бачить моїх рук, — пробурмотів Ральф, опускаючи ноги на підлогу. — Ось що він сказав.
Ральф посидів ще трохи з низько опущеною головою, взув тапочки й подибав у вітальню. Час було чекати на схід сонця.
Розділ четвертий
Хоча циніки завжди говорять більш правдоподібні речі, ніж оптимісти, досвід підказував Ральфові, що в більшості випадків вони помиляються, і він був радий, що стосовно Елен Діпно Мак-Ґоверн помилився — у її випадку одного куплету «Блюзу розбитого серця й побитого тіла» було цілком достатньо.
Наступного тижня в середу, коли Ральф нарешті вирішив побачитись із жінкою, з якою Елен розмовляла в лікарні (її звали Гретхен Тіллбері), і спробувати з’ясувати, чи все гаразд з Елен, він одержав листа.
Зворотна адреса була проста — Елен, Наталі, Гай-Рідж, — але цього виявилося цілком достатньо, щоб Ральф заспокоївся. Сівши у своє крісло на веранді, він розкрив конверта і дістав два списаних похилим почерком Елен аркуші паперу в лінійку.
Дорогий Ральфе.
Напевно, ти вирішив, що я все-таки ображаюся на тебе, але це не так.
Справа в тому, що тут ми не повинні спілкуватися з будь-ким письмово чи по телефону — перші кілька днів. Такі правила цього закладу.
Мені тут дуже сподобалося. Наталі теж. Ще б пак — у неї з'явилися приятелі для ігор приблизно її віку. Що ж стосується мене, то я познайомилася з кількома жінками, які пройшли через увесь той кошмар, який і привів мене в Гай-Рідж, що якби мені хтось сказав про це раніше, нізащо б не повірила. Гадаю, ти бачив телепередачі — бесіди з жінками, які любили чоловіків, що використовували їх як боксерську грушу, але коли подібне трапляється з тобою, завжди здається, що все відбувається зовсім інакше, немов це щось нове в нашому древньому світі. Полегшення від розуміння, що це не так, — найкраще з того, що сталося зі мною за не такий уже й тривалий час…
Далі Елен писала про те, чим вона займається в Гай-Рідж: працює в саду, допомагає ремонтувати складські приміщення, миє вікна водою з оцтом, — і про пригоди Наталі, яка робить перші спроби ходити. Інше стосувалося того, що сталося, й того, як вона має намір чинити далі; і саме тут Ральф відчув, які суперечливі почуття в Елен — відчув її стурбованість майбутнім і, наче на противагу, непохитну рішучість діяти так, як буде правильно для Наталі… І для неї теж. Здавалося, Елен тільки зараз відкривала, що вона теж має право на щастя. Ральф був радий, що вона це зрозуміла, але одночасно відчував смуток, думаючи про ті непрості часи, які їй довелося пережити, перш ніж нарешті прийняти подібне рішення.
Ральф узяв другого листа. Елен писала:
Я маю намір розлучитися з ним. Частина мене (вона думає точнісінько, як моя мама) починає буквально вити, коли я так різко кажу про це, але я втомилася обманюватися. Тут проводять психотерапевтичні заняття на зразок тих, під час яких люди, сівши у коло, за годину використовують по чотири коробки паперових хусточок, але, уяви собі, це допомагає бачити речі в їхньому справжньому світлі й повертає здатність простіше сприймати те, що відбувається. У моєму випадку простота полягає в тому, що чоловік, за якого я вийшла заміж, перетворився на небезпечного параноїка. Те, що іноді він буває люблячим і ніжним, — усього лише облудний маневр. Мені необхідно пам’ятати, що чоловік, який полюбляв дарувати мені власноруч зірвані квіти, тепер іноді, сидячи на ґанку, розмовляє з уявним співрозмовником, із тим, кого він називає «маленький лисий лікар». Хіба цього не досить? Гадаю, я знаю, як усе це почалося, Ральфе, і коли ми зустрінемося, я тобі про все розповім, якщо ти, звичайно, захочеш слухати.
Я повернуся в будинок на Гарріс-авеню (хоча б на якийсь час) десь у середині вересня, якщо тільки знайду роботу… Утім, ні слова більше, тому що ця тема лякає мене до смерті! Я одержала записку від Еда — усього кілька рядків, та все ж легше! — у ній він повідомляє, що оселився в котеджі у Фреш-Гарборі й згоден не вступати зі мною в контакт. Він пише, що дуже шкодує про те, що сталося, але я сумніваюся в його щирості.
Не те щоб я сподівалася одержати від нього послання зі слідами сліз на папері або бандероль з відрізаним вухом, але… Сама не знаю. У мене таке відчуття, начебто він і не вибачається зовсім, а просто пише під диктовку. А може, я помиляюся? До того ж, він вклав у конверт і чек на сімсот п’ятдесят доларів, мовби натякаючи цим, що усвідомлює свою відповідальність. Усе це добре, але мені здається, найбільше я була б щаслива почути, що йому допомогли з його проблемами. У вироку йому запропоновано вісімнадцять місяців інтенсивного лікування. Я розповіла про це в групі — сміялися, ніби я жартувала. Але мені не до жартів. Іноді, коли я думаю про майбутнє, переді мною постають страхітливі картини.
Іноді я бачу нас у черзі за безкоштовною зупою, а іноді бреду на Третю вулицю з Наталі на руках у нічліжку для бездомних. Варто лише подумати про це, як мене кидає в дрож або я починаю плакати. Розумію — це нерозумно; хвалити Бога, у мене є диплом про закінчення бібліотечного коледжу, але я однаково не можу позбутися подібних думок. І знаєш, за що я хапаюся, коли мене обступають жахливі видіння? За слова, мовлені тобою в «Червоному яблуку». Ти сказав, що в мене багато друзів і що я неодмінно впораюся з цим. Так що я впевнена — у мене, принаймні, є один друг. Справжній друг. З любов ’ю, Елен.
Ральф витер сльози, що виступили, — він став занадто слізливим останнім часом, можливо, через утому — і прочитав постскриптум наприкінці сторінки й на полях праворуч:
P.S. Мені б хотілося, щоб ти приїхав, але чоловікам сюди «вхід заборонений» із причин, цілком тобі зрозумілих. Нам навіть радять узагалі нікому не казати про те, де ми!
Е.
Кілька хвилин Ральф сидів із листом Елен на колінах, задумливо дивлячись удалину. Був кінець серпня, усе ще літо, але листя тополь уже починало відливати сріблом, коли вітер грався з ним, і в повітрі все частіше чувся подих прохолоди. Напис у вітрині «Червоного яблука» говорив: «УСЕ ДЛЯ ШКОЛИ! НЕ ЗАБУДЬТЕ ЗАЙТИ!» А десь на окраїні Ньюпорта, у великому фермерському будинку, де побиті жінки намагаються знову скласти пазли своїх розбитих життів, Елен Діпно миє зимові рами, готуючи їх до довгої зими.