Безсоння
Шрифт:
Поліцейський у цивільному — широкоплечий здоровань із пшеничними вусами — підійшов до Мак-Ґоверна, якого він, здається, впізнав. На його обличчі сяяла посмішка.
Ед, схопивши Ральфа за плече, відтягнув його на кілька кроків убік від чоловіків, що стояли на тротуарі. Він перейшов майже на шепіт.
— Не хочу, щоб нас чули, — пояснив він.
— У цьому я впевнений.
— Ці істоти… Центуріони… Слуги Кривавого Царя… Ні перед чим не зупиняться. Вони безжальні.
— Вірю. — Ральф оглянувся через плече в ту мить, коли Мак-Ґоверн вказував на Еда. Здоровань спокійно кивав. Руки він тримав у кишенях штанів. Добродушна посмішка, що досі вигравала на його обличчі, поступово в’янула.
— І справа не лише в абортах, не треба так думати! Вони забирають ненароджених у всіх матерів, не лише в наркоманок і повій, вісім днів, вісім тижнів, вісім місяців. Центуріонам однаково. Жнива йдуть день і ніч. Масове вбивство. Я бачив трупики дітей на дахах, Ральфе… Під парканами… У каналізаційних стоках…
Очі Еда, величезні й зелені, як штучні смарагди, витріщилися в нікуди.
— Ральфе, — прошепотів він, — іноді весь світ сповнений барв. Я бачу їх відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину. Але тепер усі барви стали чорними.
— Відтоді як хто прийшов до тебе, Еде?
— Ми поговоримо про це пізніше, — відповів Ед, непомітно ворушачи губами, зовсім як стукач у фільмах на тюремну тему. За інших обставин це було б навіть кумедно. Роблена посмішка з’явилася на його обличчі, так само впевнено проганяючи божевілля, як схід сонця виганяє ніч. Раптовість зміни одночасно вражала й жахала, але Ральф однаково знайшов у цьому щось заспокійливе. Можливо, їм — йому, Мак-Ґоверну, Луїзі й усім іншим, що знали Еда, не варто аж так винуватити себе в тому, що вони не помітили його божевілля раніше. І все тому, що Ед був чудовим актором. Ця посмішка була варта премії «Оскар». Навіть у такій ексцентричній ситуації, як зараз, його посмішка вимагала відповіді.
— Привіт! — звернувся Ед до поліцейських. Здоровань закінчив розмовляти з Мак-Ґоверном, і тепер обидва поліцейських ішли до них просто по газону. — Сідайте, хлопці! — запросив Ед ще й жестом. Здоровань, і далі добродушно посміхаючись, потис протягнену Едом руку.
— Едвард Діпно? — запитав він.
— Саме так, — відповів Ед, тиснучи руку другому поліцейському в формі, який був трохи приголомшений, потім знову звернув усю увагу на здорованя.
— Інспектор Джон Лейдекер, — відрекомендувався здоровань. — А це сержант Кріс Нелл. Здається, у вас тут проблеми, сер?
— Ну, що ж. Гадаю, ви праві. Невелика проблема. Або, якщо волієте називати речі своїми іменами, я поводився як свиня. — Смішок Еда пролунав природно. Ральф подумав про всіх чарівних психопатів, яких він бачив у кіно — Джордж Сандерс був особливо вдалий у цих ролях, — міркуючи про те, чи можливо, щоб розумний хімік-дослідник обвів навколо пальця провінційного детектива, який мав такий вигляд, наче він так ніколи й не переріс фазу «Суботньої лихоманки». [11] Ральф побоювався, що таке цілком можливо.
11
«Лихоманка у суботу ввечері» — популярний у 1970-ті роки музичний фільм із Джоном Траволтою в головній ролі.
— У нас із Елен сталася сварка через підписане нею звернення, — говорив Ед, — ну, і пішло-поїхало… Господи, не можу ж я сказати, що я вдарив її.
Він змахнув руками, мовби на підтвердження того, який він схвильований, збентежений і згоряє від сорому. Лейдекер посміхнувся у відповідь.
Думки Ральфа повернулися до інциденту між Едом і водієм синього пікапа. Ед назвав здорованя вбивцею, навіть ударив його в обличчя, і однаково все закінчилося тим, що той дивився на Еда майже з повагою. Це була якась подоба гіпнозу; Ральфові здалося, що тут діє та ж сила.
— Просто ситуація трохи вийшла з-під контролю, здається, це ви хочете сказати? — співчутливо поцікавився Лейдекер.
— Справа в масштабах… — Едові було тридцять два роки, але наївний погляд величезних очей і безневинний вираз обличчя справляли враження, начебто він ледь досяг повноліття.
— Хвилинку, — втрутився Ральф. — Не можна вірити йому, він збожеволів. І дуже небезпечний. Він щойно сказав мені…
— А це містер Робертс, правильно? — запитав Лейдекер у Мак-Ґоверна, ніби не помічаючи Ральфа.
— Так, — підтвердив Мак-Ґоверн. Ральфові тон його голосу здався зухвало помпезним. — Це Ральф Робертс.
— Ось що. — Лейдекер нарешті глянув на Ральфа. — Ми поговоримо з вами за п’ять хвилин, містере Робертс, а зараз я хочу, щоб ви спокійно постояли поруч зі своїм другом. Гаразд?
— Але…
— Гаразд?
Розлютившись ще дужче, Ральф пішов до Мак-Ґоверна. Лейдекер, здається, не дуже й засмутився. Він повернувся до сержанта Нелла:
— Можеш вимкнути музику, Крісе, щоб ми могли чути один одного?
— Звісно! — Поліцейський у формі підійшов до магнітоли й, оглянувши всі ручки й кнопки, вирубав на півслові пісню про сліпого чарівника.
— Гадаю, я справді трохи переборщив. — Ед здавався втіленням безневинного агнця. — Дивно, як це сусіди не втрутилися.
— Що ж, життя триває, — глибокодумно протягнув Лейдекер, звертаючи свою добродушну усмішку до хмар, що пливли по блакитному літньому небу.
«Чудово, — подумав Ральф. — Цей хлопець просто-таки Вілл Роджерс». Ед, одначе, кивав так, начебто інспектор щойно виголосив щось велемудре.
Порившись у кишені, Лейдекер дістав коробочку, вийняв із неї зубочистку й запропонував Едові, який спочатку відмовився, але потім узяв одну і вставив її в кутик рота.
— Отже, — мовив Лейдекер, — невелика сімейна сварка. Я правильно зрозумів?
Ед натхненно кивнув. З його губ і далі не сходила щира, злегка збентежена посмішка.
— Швидше за все, суперечка. Політична…
— Ага, ага, — закивав Лейдекер, посміхаючись, — але перш ніж ви скажете щось іще, містере Діпно…
— Звіть мейе Едом. Будь ласка.