Безсоння
Шрифт:
(— Так! Так! Тільки не роби мені боляче! Будь ласка!)
Ральф прибрав скальпель. Відбиток леза, немов родима пляма, горів на гладкій щоці маленького створіння.
(— Добре. А тепер слухай. Обіцяй, що даси нам із Луїзою спокій до закінчення мітингу в Громадському центрі. Ніяких витівок, нападів, нічого. Обіцяй).
(— Та пішов ти! Візьми свою обіцянку й засунь собі в сраку!)
Ральфа не зачепили слова карлика: його посмішка стала ще ширшою. Тому що Атропос не сказав, чого він не хоче й, що ще більш важливо, Атропос не відкрив, чого він не може. Він просто відмовився. Невеликий відступ, але все легко поправити. Змусивши себе забути про жалість, Ральф полоснув скальпелем по спині Атропоса. Тканина спідниці розкрилася, розійшовся й брудний халат, і плоть, схована під халатом. Бризнула кров, і від Атропосових волань у Ральфа мало не лопнули барабанні перетинки. Морщачись, він нахилився й, намагаючись не забруднитися кров’ю, прошепотів:
(— Я не хочу більше мучити тебе — ще два порізи, і мене вирве від огиди, — але ти мусиш знати, що я можу зробити це, і буду продовжувати доти, доки або ти пообіцяєш мені те, чого я від тебе хочу, або сила, яка не дозволила задушити тебе, не зупинить мене знову. Гадаю, ти перетворишся на суцільне місиво, поки дочекаєшся останнього. То що скажеш? Даси обіцянку чи волієш стати розрізаним грейпфрутом?)
Атропос ридав. Жахливий, нудотний звук.
(— Ти нічого не розумієш! Якщо тобі вдасться зупинити те, що почалося, — шанси мізерні, але хто зна, — мені не уникнути покарання від істоти, яку ви називаєте Кривавим Царем!)
Ральф, зціпивши зуби, знову полоснув лезом. Його щільно стиснуті губи нагадували шрам, що давно зажив. Ральфу довелося натиснути на скальпель, коли лезо ковзнуло по хрящу. А тоді ліве вухо Атропоса впало на підлогу. Кров цибеніла з діри в лисій голові, крики карлика оглушали.
«Та вони зовсім не схожі на богів, — подумав Ральф. Він був розгублений і водночас відчував жах. — Єдина розбіжність між нами й ними у тому, що вони довше живуть і їх важко побачити. До того ж із мене поганий вояк. Від одного виду крові мені стає зле».
(— Добре, обіцяю! Перестань різати мене на шматки! Не треба! Будь ласка!)
(— Це лише початок. Скажи, що обіцяєш дати спокій мені, Луїзі й Еду, поки не закінчиться мітинг у Громадському центрі).
Ральф очікував поновлення боротьби, але Атропос здивував його:
(— Обіцяю! Обіцяю дати спокій тобі й суці, з якою ти сюди прийшов…)
(— Луїза. Назви її на ім’я.)
(— Так, так — Луїзі Чесс! Я згоден дати спокій їй, і Еду Діпно теж, і всім, усім, тільки не треба мене більше різати. Тепер ти задоволений? Чорт тебе забирай!)
Ральф вирішив, що він задоволений, як може бути задоволеною людина, яку нудить від власних методів і дій. Навряд чи в обіцянці Атропоса могла критися пастка: лисий карлик знав, що на нього чекає жорстока розплата, однак не міг перебороти страх, якого нагнав на нього Ральф.
(— Так, пане А. Тепер я задоволений.)
Ральф не зміг більше стримувати блювотні позови, відпустив свою жертву. Глянув на заляпаний кров’ю скальпель, потім щосили жбурнув його подалі. Скальпель, перевертаючись у повітрі, зник у проймі дверей у склад. «Там йому й місце!» — подумав Ральф. Нудота відступила, але горло звело. Атропос повільно звівся на коліна, оглядаючись довкола з виглядом мученика, який вижив у сутичці з убивцею. Він побачив своє вухо, що лежало на підлозі, й підібрав його. Покрутив у маленькій ручці й глянув на Ральфа. В його очах блищали сльози болю й приниження, але було в них і щось більше — лють такої сили й глибини, що Ральф відсахнувся. Перед цією люттю будь-яка обережність здавалася ненадійною й марною. Відступивши на крок, він тицьнув в Атропоса тремтячим пальцем:
(— Пам’ятай про свою обіцянку!)
Атропос похмуро ощирився:
(— Я пам’ятаю, як таке можна забути? Але я пообіцяю тобі дещо іще. Дві обіцянки за ціною однієї, так би мовити).
Атропос повторив добре знайомий Ральфові з лікарняного даху жест, виставивши два пальці правої руки буквою «V» і створюючи в повітрі червону дугу. Усередині дуги Ральф побачив людську фігуру. За нею, тьмяно поблискуючи, немов крізь криваву завісу, виднівся магазин «Червоне яблуко». Ральф хотів було запитати, хто це стоїть перед магазином на узбіччі Гарріс-авеню… А тоді раптом зрозумів. І вражено глянув на Атропоса:
(— Ні! О Боже! Ти не можеш!)
Обличчя Атропоса розпливлося в самовдоволеній усмішці:
(— Знаєш, саме так я й думав про тебе, шот-таймере. Але я, як і ти, помилявся. А тепер дивися).
Атропос злегка розсунув пальці. Ральф побачив, як хтось у бейсбольній кепці з емблемою «Ред сокс» вийшов з «Червоного яблука», і Ральф одразу впізнав його. Ця людина крикнула щось комусь іншому, що стояв на протилежному боці, і тут почалися жахливі події. Ральф відвернувся від кривавої картини майбутнього, яку показував Атропос. Але він чув те, що чулося.
(— Спершу це належало Випадковості, шот-таймере, — інакше кажучи, мені. А ось і друга обіцянка: якщо ти станеш на моєму шляху, то станеться те, що я показав. І ти нічого не зможеш зробити або якимось чином запобігти цьому. Але якщо ти й твоя подружка не втручатиметеся в хід подій — тоді я теж не втручатимусь.)
Вульгарність, яка була звичним стилем поведінки Атропоса, він тепер відкинув, наче використаний карнавальний костюм, і вперше Ральф відчув, наскільки ж древня ця істота, яка володіє такою зловісною мудрістю.
(— Знаєш, як кажуть наркомани: умирати легко, важко жити. У цьому й полягає істина. Якщо хто й знає, то це я. Отже, що ж ти думаєш про це, шот-таймере?!)
Ральф мовчав, опустивши голову й до болю стиснувши кулаки. Сережки Луїзи як маленькі вуглинки горіли в його долоні. Перстень Еда, здавалося, теж обпалював його. Ральф хотів витягти кляту штуковину й жбурнути її слідом за скальпелем. Він знав, що ніщо в світі не зможе втримати його. Він згадав оповідання, прочитане ще в школі, тисячу років тому. «Леді чи тигр?» — називалося оповідання, і тепер він зрозумів, що це означає — мати таку жахливу силу… І такий жахливий вибір. На перший погляд, усе здається таким простим, що виходить, зрештою, одне життя проти двох тисяч?
Але це одне життя!
«І всі ті… Ніхто з них нічого не знає, — спокійно подумав він. — Ніхто, крім, можливо, Луїзи… А Луїза схвалить моє рішення. Керолайн не зрозуміла б, але вони такі різні».
Так, але чи має він право вирішувати?
Атропос усе зрозумів по його аурі — ставало страшно від здатності цієї істоти бачити.
(— Звичайно, маєш, Ральфе, — насправді питання життя й смерті зводиться до наступного: хто має право. Цього разу ти. То що скажеш?)
(— Я не знаю, що сказати. Не знаю, що й думати. Я лише хочу, щоб ви всі троє ДАЛИ МЕНІ СПОКІЙ!)