Безсоння
Шрифт:
— Здається, так. — Ральф, присоромлений, глянув на Майка. — Вибачте.
— Не кажіть дурниць. — Майк допоміг Ральфові підвестися.
— Ходімо, — дбайливо сказав Лейдекер. — Я підвезу вас додому. Завтра буде досить часу для офіційної заяви. А сьогодні вам просто необхідно добре виспатися.
— Це вже точно, — погодився Ральф. Вони дійшли до дверей кабінету. — Чи не бажаєте відпустити мою руку, детективе Лейдекер? Ми ж іще не заручені.
Лейдекер, не зрозумівши, зиркнув на Ральфа, потім відпустив його руку.
Майк знову розреготався:
— «Ще не…» Чудово сказано, містере Робертсе!
Лейдекер посміхнувся:
— Звичайно, не заручені, але, гадаю, ви можете називати мене Джеком, якщо хочете. Або Джоном. Тільки не Джонні. Відколи померла моя мати, мене так називає тільки старий професор Мак-Ґоверн.
«Старий професор Мак-Ґоверн, — подумав Ральф. — Як дивно й незвично звучить».
— Добре, Джоне. А ви обидва можете називати мене Ральфом. Наскільки мені відомо «Містер Робертс» — бродвейська п’єса, у якій головну роль грав Генрі Фонда.
— Домовилися, — сказав Майк Генлон. — Тільки побережіть себе.
— Постараюся. — Ральф зупинився. — Послухайте, я маю подякувати вам за дещо, крім того, що ви мені сьогодні допомогли.
Майк здивовано підвів брови:
— Що?
— Так. Ви прийняли на роботу Елен Діпно. Я дуже добре ставлюся до цієї жінки, і вона конче потребувала роботи. Тому спасибі вам величезне.
Майк, посміхнувшись, кивнув:
— Я з радістю прийняв би вашу подяку, але це вона зробила мені честь. Елен справді дуже кваліфікований фахівець, до того ж, по-моєму, їй не хочеться їхати з нашого міста.
— І я тієї ж думки, а ви зробили це можливим. Ще раз спасибі.
Майк посміхнувся.
Уже виходячи з бібліотеки, Лейдекер несподівано запитав Ральфа:
— Мабуть, стільниковий мед — дивовижний засіб, га?
Спершу Ральф узагалі не зрозумів, про що питає інспектор, — з таким же успіхом той міг питати на есперанто.
— Я про безсоння, — терпляче пояснив Лейдекер. — Воно минуло, чи не так? Здається, минуло, адже ви маєте у більйон разів кращий вигляд, ніж під час нашої першої зустрічі.
— То був дуже важкий день, — зам’явся Ральф. Це нагадувало стару пісеньку Біллі Кристела про Фернандо — ту, в якій співалося: «Послухай, Дженні, Не треба нервових потрясінь, Не говори, що почуваєш себе зле, Якщо ти, дитинко, така гарна! Нехай там щось і болить. Але в тебе ЧУДОВИЙ ВИГЛЯД!»
— А сьогодні хіба ні? Та ж признайтеся — це все-таки стільниковий мед?
Ральф зробив вигляд, що міркує, потім кивнув:
— Так, гадаю, саме він допоміг.
— Фантастика! А що я вам казав! — радісно вигукнув Лейдекер. І чоловіки вийшли під осінній дощ.
Вони зупинилися біля перехрестя, чекаючи, коли загориться зелене світло.
Ральф повернувся до Лейдекера й запитав, чи є шанси на залучення Еда до суду як співучасника Пікерінґа.
— Тому що саме Ед доручив йому цю справу. Я впевнений у цьому так само, як і в тому, що поряд Строуфорд-парк.
— Можливо, ви й маєте рацію, — відповів Лейдекер, — однак не варто тішити себе надією — обвинуватити Еда в співучасті немає ніяких шансів. Навіть якби окружний прокурор не був таким консерватором, як Дейл Кокс, у нас нічого б не вийшло.
— Чому?
— По-перше, сумніваюся, що нам удалося б довести зв’язок між цими двома типами. По-друге, хлопці на кшталт Пікерінґа зазвичай дуже лояльні до тих, кого вони вважають своїми «друзями», але ж таких у них дуже мало, їхній світ в основному складається з ворогів. А крім того, я сумніваюся, щоб на допиті Пікерінґ повторив хоч що-небудь із того, що він виголошував, устромляючи мисливський ніж вам під ребра. По-третє, Ед Діпно далеко не дурень. Божевільний, так — можливо, навіть безумніший, ніж Пікерінґ, — але дурнем його не назвеш. Він буде все заперечувати.
Ральф кивнув. Він був такої ж думки про Еда.
— Навіть якщо Пікерінґ і скаже, що Діпно наказав йому знайти й убити вас — на підставі визнання вас одним з дітовбивць-центуріонів, — Ед буде посміхатися й згідно кивати головою, мовляв, він був упевнений — бідолаха Чарлі оповість нам про всі ці марення, можливо, бідолаха Чарлі й сам у все це вірить, однак це неправда.
Загорілося зелене світло. Лейдекер проїхав перехрестя й повернув на Гарріс-авеню. «Двірники» автомобіля ретельно працювали. Строуфорд-парк, що зостався праворуч, крізь потоки дощу по склу нагадував розмитий міраж.
— І що ми на це відповімо? — запитав Лейдекер. — Справа в тому, що в Чарлі Пікерінґа довга історія, пов’язана з розумовими відхиленнями; він побував не в одній божевільні: Джуніпер-Гілл, шпиталь Акадіа, Інститут психотерапії в Бангорі… Якщо є ще заклади, де безкоштовно лікують електрошоком і гамівними сорочками, швидше за все, Чарлі побував і там. Зараз його «пунктиком» стали аборти. Наприкінці шістдесятих він активно виступав проти Марґарет Чейс Сміт, розсилаючи доноси скрізь — у поліцію Деррі, у службу окружного прокурора, навіть у ФБР — і стверджуючи, що вона російська шпигунка. Він писав, що в нього є докази.
— Милий Боже, це ж неймовірно!
— Звичайно, але такий уже Чарлі Пікерінґ, і я можу побитися об заклад, що в кожному провінційному містечку Сполучених Штатів виявиться дюжина таких, як він.
Ральф обмацав прямокутник пов’язки. Він ніяк не міг забути карі очі Пікерінґа — якими вони були жахаючими й одночасно несамовитими. Він і так уже не надто вірив у те, що власник цих очей мало не вбив його, і тепер Ральф побоювався, що завтра все, що відбувається, здасться йому так званим змішанням сну з об’єктивною реальністю, про що так багато мовилося в книзі Джеймса А. Гола.