Безсоння
Шрифт:
— Звичайно.
Ральф кивнув, але вдоволення не відчув. У голосі Ґретхен проступали злегка заступницькі нотки, начебто він поставив дурне запитання. Але питання не було дурне, і якщо вона не усвідомлювала цього, вона і її друзі могли потрапити в біду. У велику біду.
— Сподіваюся, що так, — мовив він. — Можна мені знести Наталі вниз, Елен?
— Краще не треба — ти її розбудиш. — Голос Елен звучав серйозно. — Обіцяй, що носитимеш балончик із собою, Ральфе. Я не переживу, якщо ти постраждаєш через те, що намагався допомогти мені, а в Еда поїхав дах.
— Я про це подумаю. Добре?
— Добре. — Елен уважно подивилася на Ральфа. — Ти маєш вигляд набагато кращий, ніж під час нашої останньої зустрічі. Ти знову добре спиш?
Ральф посміхнувся:
— Правду кажучи, зі сном у мене й далі проблеми, але я, певно, справді почуваю себе краще, тому що ти не перша говориш мені про це.
Елен, підвівшись навшпиньки, поцілувала його в куточок рота.
— Ми будемо бачитися, правда? Вірніше, ми й далі будемо бачитися.
— З мого боку жодних заперечень, мила, якщо тільки ти не проти.
Елен посміхнулася:
— Можеш розраховувати на це, Ральфе, — ти найкращий з центуріонів-чоловіків, яких я знаю.
Утрьох вони так голосно розсміялися, що розбудили Наталі, яка уп’ялася на них сонними здивованими вічками.
Провівши жінок («Я ЗА ВИБІР, І Я ГОЛОСУЮ» — стверджував напис на задньому бампері авта Ґретхен Тіллбері), Ральф знову повільно піднявся на другий поверх. Утома пудовими гирями висіла на його ногах. Зайшовши на кухню, він найперше глянув на квіти, намагаючись побачити той дивний зелений туман, що піднімається від стебел. Нічого не було. Він взяв аерозоль і почав розглядати картинку. Жінка, що героїчно пручається, і кремезний чоловік у масці й крислатому капелюсі. Ніяких тонів і півтонів, усе чітко й зрозуміло.
Ральф подумав, що божевілля Еда заразне. По всьому Деррі жінки — і Ґретхен Тіллбері, і його мила Елен також — ходили з такими ось балончиками в сумочках, і ці бляшанки насправді волали про одне: «Я боюся. У Деррі прибудуть погані чоловіки, у масках і крислатих капелюхах, і я боюся».
Ральф не хотів у цьому брати участь. Підвівшись навшпиньки, він поклав газовий балончик на кухонну шафу, потім одягнув стару шкіряну куртку. Він ішов на майданчик для пікніків у надії зіграти в шахи.
Або в карти.
Уже на порозі кухні він подивився на квіти, намагаючись змусити з’явитися той зелений туман. Однак нічого не відбулося.
«Але він був тут. І ти його бачив і Наталі теж».
Але чи бачила вона насправді? Малята завжди на що-небудь дивляться. Їх усе дивує, тому чи є підстави для впевненості?
— Я просто впевнений, — повідомив Ральф порожньому будинку. Правильно. Зелений туман був тут, і всі аури були тут, і… — І вони як і раніше тут, — закінчив Ральф, не знаючи, чи радіти цій твердій впевненості, що пролунала в його голосі, чи засмучуватися.
«А чому б тобі поки не залишити все як є, любий?»
Думка його, голос Керолайн, чудова порада.
Ральф зачинив двері й пішов до Старих Шкап Деррі.
Розділ сьомий
Коли другого жовтня Ральф підходив до свого будинку з кількома вестернами Елмера Келтона в руках, на ґанку він побачив відвідувача, теж із книжкою. Той, однак, не читав; він мрійливо дивився, як невгамовний теплий вітер збирає врожай золотистого листя з дубів і трьох ще не облетілих тополь на протилежному боці Гарріс-авеню.
Ральф підійшов ближче. Тонке сиве волосся чоловіка, що сидів на ґанку, куйовдив вітерець, верхня частина тулуба плавно переходила у живіт і стегна. Його вузька фігура з худою шиєю, впалими грудьми й довгими, тонкими ногами, обтягнутими старими зеленими фланелевими штанами, скидалася на циліндр. Навіть на відстані ста п’ятдесяти ярдів не залишалося ні найменшого сумніву, хто цей відвідувач: звичайно, Дорренс Марстеллар.
Зітхнувши, Ральф Робертс здолав відстань, що залишилася. Дорренс, немов загіпнотизований виглядом барвистого листя, яке зривав вітер, і бровою не повів, поки на нього не впала тінь Ральфа. Одразу ж старий обернувся, схиливши сиву голову набік, і посміхнувся своєю милою, дивно хвилюючою посмішкою. Фей Чепін, Дон Візі й деякі інші старожили із майданчика для пікніків (які перебираються в більярдну на Джексон-стріт з настанням холодів) уважали цю посмішку ще одним підтвердженням того, що старий Дор, незважаючи на незмінну книжку віршів у руках, геть-таки втратив розум. Дон Візі називав Дорренса Вождем Тупоголових, а Фей якось сказав Ральфові, що не буде здивований, якщо старий Дор прожив уже двічі по дев’яносто. «Люди, у яких не вистачає меблів на верхньому поверсі, завжди живуть довше за інших, — пояснив він. — Їм же нема про що турбуватися. Тому в них і тиск нормальний, і з серцем усе гаразд».
Ральф, однак, сумнівався в справедливості цього. На його думку, добродушна посмішка зовсім не робила старого схожим на божевільного; вона надавала йому якогось неземного і в той же час всезнаючого вигляду… Такого собі провінційного Мерліна. [27] Але, незважаючи на все сказане, цього дня Ральф цілком міг би обійтися без візиту старого. Сьогодні зранку він поставив новий рекорд, прокинувшись о 1.58, і почував себе геть розбитим. Він бажав тільки одного: сісти у своє крісло й, присьорбуючи каву, спробувати заглибитися в один із вестернів, які він придбав у центрі. Пізніше, можливо, спробувати здрімнути.
27
Мерлін — чарівник із кельтського епосу про короля Артура.
— Привіт, — мовив Дорренс. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Цвинтарні ночі», написав її Стівен Добінс.
— Привіт, Доре, — одізвався Ральф. — Цікава книжка?
Дорренс глянув на книжку так, начебто взагалі забув про неї, та потім, посміхнувшись, кивнув:
— Так, дуже. Він пише вірші, які нагадують розповіді. Мені це не завжди подобається, але читати цікаво.
— Чудово. Послухай, Доре, я дуже радий тебе бачити, але прогулянка дуже мене втомила, так що, може, нам краще зустрітися в інший…
— О, нічого, нічого, — підводячись, мовив Дор. Від нього війнуло слабким ароматом кориці, який завжди асоціювався у свідомості Ральфа з єгипетськими муміями, що їх він бачив у музеї. На обличчі старого зморшок майже не було, крім гусячих лапок у куточках очей, але його вік не викликав ані найменшого сумніву (і трохи лякав): блакитні очі вицвіли, набувши водянисто-сірого відтінку квітневого неба, а чиста шкіра немов просвічувала, що нагадало Ральфові тонку шкіру Наталі. Губи його, майже фіолетового відтінку, ніколи не змикалися. Коли Дор говорив, чулося неголосне чмокання. — Усе нормально, я прийшов до тебе не з візитом, а передати послання.