Bitches Get Everything
Шрифт:
На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:
– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!
– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!
– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.
Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.
Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.
– О. А казав – немає тьолок…
– Хто, Оля? Оля не тьолка.
Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.
Ельза
Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.
Але ж ось вже показують його фільм.
– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.
Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…
– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»
Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…
– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?
– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?
– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.
– Добраніч, – спокійно відказує він.
Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.
Жодного поруху в мій бік.
Я просто поїхала геть.
Я просто упиздячила в нікуди.
Я просто…
На хуй.
00:00:01:11(а)
Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.
Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…
– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.
Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків [56] . Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.
Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.
56
Тут мені хотілося би навести СПРАВЖНІЙ текст листа запорожців турецькому султанові, без змін і доповнень, таким, як його наводить в своєму дослідженні на ст. 69 (текст зберігається у Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга) визнаний історик козацтва Д. Еварницький (після революції Яворницький). Це щодо історичного аспекту «страшного паплюження» солов'їної мови.
«Ти, султан, чорт турецкий і проклятого чорта брат і товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якій ты в черта лыцарь, коли голою сракою ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твоє війско пожирає. Не будешь ты, сукін ты сыну, сьшів христіянських під собой маты, твойого війска мы не боїмось, землею і водою будем биться з тобою, распрьоб твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Іерусалимський бравирник, Александ-рійський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злоди-юка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук и нашего хуя крюк. Свиняча ты морда, кобыляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою въоб. От так тобі запорожці висказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяц у небі, год у книзі, а день такий у нас, якиі і у вас, за це поцелуй в сраку нас!»
Кошевой атаман Иван Сирко зо всім кошем Запорожськім.
– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.
– Весь цей постмодернізм?
– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.
– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.
– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.
Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.
– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?
– Хто?
– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост-постмодерні ультранеоромантики… Ми не даємося хаосу нас жерти і не стали самі спокійно жерти його. Так собі – покуштували трохи і сплюнули. І пішли до горизонту чекати бозна-чого, погане воно буде чи ні, головне, що нове, а значить, у нього є шанси бути життєдайним. Поки ми не знаємо, що саме це буде, у нього є шанси бути ВСІМ. І в цьому весь кайф, розумієш?
– Розумію. – Він гладить мене по кудлатій голові. Місто дихає нам у вуха металево-водяною свіжістю. Воно само так хоче.
Ми сідаємо в моє дещо замурзане авто і, повз апатичних чомусь даїшників, тихо з'їзджаємо вниз Парковою алеєю на вулиці, котрі ще й не думали прокидатися.
У своєму прощальному листі Маркес радив більше гуляти і менше спати. І насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Бо саме так би він робив, аби йому випав шанс все прожити вдруге. Поки що ми проживаємо все вперше, але спимо справді мало – принаймні тепер – і насолоджуємося запахом ранкового асфальту. Разом із ним крізь ніздрі в голову вповзають думки. Чіткі й короткі. Маркес геній, але це й без моїх свідчень ясно.