Богиня і Консультант
Шрифт:
— Сам розберешся… Якщо воно тобі дійсно треба.
— Треба. Дякую тобі.
— Нема за що. Записуй телефон діда.
Мітелик записав і ще раз подякував Почеконіусу. Він раптом згадав, що Одноокий дав йому диск з інформацією про професора Адамчука і що цю інформацію треба негайно обробити. Син артилериста приніс на кухню портфель, видобув з нього MacBook і вставив сідюшку Яри у дисковод.
— У вас класний ноут, — сказала Індиго.
— У мене все класне.
— Ага. Десь я таке чула.
— Де?
Індиго не відповіла. Вона, прихопивши порожні чашки, рушила до мийки, над бортами котрої громадилися круглі вежі брудного посуду. «От і правильно. Займися корисним ділом», — подумки підтримав її наміри Мітелик. Відшукавши сітку-скребок і відкривши кран, дівчина повідомила:
— Дядько Слава вам передавав, аби ви обов'язково подивилися інтерв'ю того професора у «Новому оглядачі» за квітень дві тисячі третього. Там, на диску, воно є.
Мітелик відкрив досьє професора. За рубрикатором, способом розміщення інформації та стилем воно не було подібним до матеріалів українських і російських спецслужб,
Півтора десятка сторінок були присвячені єдиному спадкоємцеві Адамчуків — Робертові. Тепер вже теж покійному. На цих сторінках згадувалися вісім зафіксованих за останні десять років коханок Боба та кілька друзів, серед яких ані В.П. Мітелик, ані Я. Д. Стеблинський не значилися. Останні роки вони, дійсно, майже не контактували. Щоправда, автори досьє згадали «юнацьку травму, отриману від вибуху саморобної ракети», внаслідок чого виникли проблеми із зором. У медичній картці Роберта Адамчука також знайшлася відмітка про інфекційний паратит, перенесений ним у двадцятидвохрічному віці. Отже, власних дітей братан Боб мати не міг. Ця відмітка певним чином перегукувалася з даними медичної експертизи, згідно з якими вбита разом із Бобом аспірантка Ірина Валентинівна Маргель перебувала на четвертому місяці вагітності. Мітелик подумки поставив над цією інформацією знак оклику.
Серед опису наукової діяльності професора автори досьє ретельно перерахували всі археологічні експедиції, в котрих брав участь та якими керував Борис Адамчук. Валерій Петрович знайшов у нумерованих додатках навдивовижу повні списки учасників експедицій включно з прізвищами та адресами студентів-практикантів, детальні звіти про знахідки, про плани, схеми і розрізи розкопаних об'єктів, праці і статті самого Адамчука, рецензії на них колег-науковців. В окремому додатку містилися тексти численних інтерв'ю, які археолог з європейським ім'ям, професор, доктор наук давав газетам і журналам. Були навіть інтерв'ю, перекладені з англійської і німецької. На фаховий погляд Мітелика, збирання бази даних та упорядкування досьє обійшлося замовникові, як мінімум, у три тонни євро.
У тексті великого інтерв'ю для «Нового оглядача» (старший консультант відмітив для себе, що рік і місяць виходу часопису Індиго назвала безпомилково) хтось — можливо, й Одноокий — підкреслив жовтим «редактором» кілька питань і відповідей. Валерій Петрович почав читати підкреслене.
«Н. О.»:Борисе Робертовичу, останнім часом у своїх публічних лекціях ви виходите далеко за рамки археології. Складається враження, що ви намагаєтеся попередити суспільство про якусь небезпеку.
Б. А.:Я намагаюся донести до тих людей, яким не байдуже, у якому суспільстві житимуть їхні діти і онуки, певну важливу інформацію, яку я отримав, ідучи своїм шляхом, шляхом археолога. Вузькі спеціалісти іноді накопичують у своїх галузевих дослідженнях і пошуках такі факти, кількість котрих одного дня переходить у вельми несподівану узагальнюючу якість. У таке ширше розуміння дійсності, яке є міждисциплінарним, всеохоплюючим, системним.
«Н. О.»:Себто фізик чи математик теж можуть через свої науки дійти до тих самих фактів, до яких дійшли ви через археологію?
Б. А.:Про фізиків я вам не скажу, але деякі фахівці-гуманітарії погоджуються з моїми висновками. Я досліджував різні суспільні формації і зрозумів, що проблеми нашого суспільства різних історичних періодів у своєму фундаменті мають одну формулу. Воно, наше суспільство, не добудоване, як повноцінна соціальна «піраміда». Воно організоване за образливо-примітивною схемою «чабани-стадо». Наше суспільство, зокрема, чітко поділене на дві верстви — контролюючу групу і контрольовану більшість. Контролююча група мислить так званими «одиницями змісту», а контрольованим пропонує мислити «одиницями форми».
«Н. О.»:Це якесь дуже радикальне бачення. Його важко зрозуміти, бо ви застосовуєте незвичні поняття. Ви можете навести для наших читачів приклади згаданих вами «одиниць»?
Б. А.:Я спробую. От, скажімо, наша освіта завжди пропонує школяреві чи студенту засвоювати готові висновки, підкріплені думкою авторитетів. Ніколи не підніматися над суспільно визнаними банальностями. Ніколи не ставити під сумнів затверджені переліки «добра» і «зла». Освіта пропонує будувати будь-яке «нове» з цитат попередників. А там, де готують «контролерів», освіту навпаки починають з того, що ставлять усю реальність під сумнів. От, скажімо, спадкоємців володарів царств Сходу в давні часи навчали монахи-даоси, жерці, суфії і пророки, які починали навчання з того, що пояснювали принцам, що насправді нічого немає, ніякої такої «реальності», що ти сам повинен довести собі своє існування та існування того, чим збираєшся володіти. Тільки тоді ти відчуватимеш владу, як свободу творення суверенного змісту, а не як обов'язок виконання кимось нав'язаної форми.
«Н. О.»:Щось подібне ми бачили у фільмі «Матриця». Там, у першій частині, Нео, якого грав Кіану Рівз, повстанці вчили не бачити ілюзій Матриці. Але, Борисе Робертовичу,
Б. А.:Це відомо. Це «школи» окультних орденів. Там зберігається Велика Традиція. А людське стадо продовжує мислити тим, що зомбіфікатори йому показують в телевізорі. Жувати жуйку. Відповідно, наше суспільство побудоване, як піраміда без вершини. Наша освіта готує людський матеріал лише для нижчих ступенів піраміди: так званих «людей звичайної взаємодії», зорієнтованих лише на побутовий успіх та гроші, плюс вузьких спеціалістів, у яких особистий егоїзм доповнюється відчуттям «професійної обраності». Вже третій ступінь — рівень «програмерів», зомбіфікаторів — готують для нас за кордоном в освітніх закладах, не спотворених усілякими «болонськими системами». Доморощених «програмерів» у нас практично немає. Як, до речі, і власної суспільної програми. А от людей четвертого і п'ятого рівнів — «філософів» і «жерців» — ми не маємо зовсім. Давно не маємо. Хоча на нашій території все ще зберігаються «предмети сили», «тексти сили» і «жезли сили» прадавніх жрецьких династій. Але самих жерців давно винищено. Верхівка піраміди відсутня. Таке суспільство недовершене, несамобутнє, без голови. Суспільство-зомбі. Йому наказують іззовні, і воно йде на втрату гідності й на смерть.
«Н. О.»:Себто ви дотримуєтеся такого бачення історії, при якому світом керують таємні сили і ордени?
Б. А.:Ці сили таємні тільки на найвищому, на жрецькому рівні. А програмерів ми часто бачимо в телевізорі. Це керівники різних аналітичних центрів, дослідницьких фундацій. У них ваші колеги теж беруть інтерв'ю. Вони програмують суспільні настрої, впроваджують модні стилі поведінки та мислення. Вони призначають на ролі невдах і соціальних невстигаючих усіх, хто не мислить по-їхньому, хто насмілюється не визнавати форми і символи, передбачені їхньою програмою.
«Н. О.»:Ви малюєте дуже сумну картину. Майже безнадійну. А як нам відновити власну жрецьку касту?
Б. А.:Як відновити, питаєте? Тільки не шляхом освіти чи селекції. Рівні, вищі за рівень «програмерів», будують себе за іншими законами. Для них є дві важливі підстави: час виповнення і наявність збереженого «жезла сили». У певний час жезл сам знайде жерця. У тому головна відмінність жерця від воїна. Воїн шукає під себе зброю. І навпаки: жезл шукає під себе жерця.
«Н. О.»:А якщо якась людина сама відчуває в собі сили повести свій народ до кращого життя?
Б. А.:Це все міражі, самообман. Матриця, як ви кажете.
«Н. О.»:Себто від бажання самої людини нічого не залежить?
Б. А.:На вищих рівнях бажання людини, так би мовити, не враховується. Все, що збудоване не бажанні, на самопроголошенні, на ідейному пориві — нетривке. Це лише політика, дешеві й минущі ігри влади. Там, де в гру вступає Вічність, людина повинна не прагнути, а молитися, аби вищі сили дали їй розуміння. Якщо буде доречним таке порівняння, то згадайте, як Марії з Назарету було оголошено, що вона стане матір'ю Бога. Вона не прагнула цього, не готувалася для цього. Але її велич відбулася у тому, що вона зрозуміла слова архангела не у формальній покорі, а всім єством, всім своїм людським змістом.
Речення, де згадувалися «предмети сили» і «жезл», були виділені ще й червоним підкресленням. Раптом Мітеликові спало на думку, що для пошуку реліквії через телепатичне бачення Індиго мусить знати, як вона виглядає. Адже для пошуку флешки вона просила її описати.
Індиго якраз закінчила мити посуд. Вона поставила на сушильну поличку останній полумисок і пояснила:
— Я бачила фотку. Мені дядько Слава показував.
— Ти кажеш про те, про що я зараз думаю? — Мітеликові знов здалося, що холодні мацачки бадьоро запрацювали під його черепним куполом.
— Так, — голос у малої був винуватим. Вперше за увесь час їхнього знайомства вона ніби засоромилася того, що бачить думки Валерія Петровича.
— А звідки…
— Ні, не те… Я неправильно сказала. То була не фотка самого того каменя. То була фотка древнього малюнка на стіні гробниці. Там той камінь було намальовано червоною фарбою. Там ще були намальовані різні звірі…
— А що то за гробниця?
— Якась іранська, здається.
— А точніше?
— Не знаю.
— Дядько не казав?
— Ні.
— І не думав?
— Я не бачилайого думок про ту гробницю, — Індиго заперечно похитала головою, наче згадуючи. — Камінь дуже давній. Йому тисячі років. Це камінь доброї Богині.
— Якої?
— У неї багато імен.
— А як її називав дядько?
— Матір'ю Дролмою.
— Як?
— Дролма. Матір Дролма.
— Зрозуміло.
Хоча насправді поки що нічого зрозумілого в тому імені для нього не накреслювалося. Він вирішив після опрацювання досьє пошукати про ту «Дролму» в Інтернеті.
Мітелик відкрив черговий файл досьє. У ньому містилися фотографії. Сімейні світлини Адамчуків, групові знімки археологів біля розкопок і кам'яних баб, знімки археологічних знахідок з покладеними поруч масштабними лінійками. Він швидко прокрутив коліщатко на «мишці», шукаючи серед знімків знахідок камінь із дракончиками, і раптом зупинився. Заплющив очі й знов відкрив. Помотав головою. Повернувся назад, до університетських світлин Боба, клацнув на транспарантик «Подивитися в окремому вікні». Фотографія розгорнулася на весь екран. Кольорова постановочна фотографія молодої гарної жінки, рудої, зеленоокої, на повен зріст. Фотографія «рабині з поясом вірності» із Мітеликового еротичного сновидіння. Під світлиною ретельні упорядники досьє підписали: «Подруга Роберта Ірина Маргель, на той час студентка 4-го курсу історичного факультету, фото 2006 року».