Богиня і Консультант
Шрифт:
Хроніки невидимих хідників
«Богиня і Консультант» — містично-детективний роман Володимира Єшкілєва, якого сучасна літературна критика відносить до провідних письменників «Станіславського феномену» — напевне, найцікавішого літературного угруповання в українській літературі останнього двадцятиліття. Попередній роман В. Єшкілєва «Втеча майстра Пінзеля» був визнаний найкращим українським художнім твором 2007 року за книжковим рейтингом київської «Афіші». А написаний на початку 90-х його роман «Адепт» і досі залишається одним із найбільш обговорюваних та
У журнальних рецензіях прозу Єшкілєва часто порівнюють з романістикою Маргеріт Юрсенар, Умберто Еко, Франческо Сорті й Ріти Мональді. Зрозуміло, що будь-які порівняння в літературі є умовними. Але вплив історико-реконструктивної «середземноморської школи» на творчість івано-франківського автора безперечний. Володимир Єшкілєв, як бачимо, відмовився продовжувати традицію української радянської белетристики з її хворобливими копирсаннями у великих і малих поразках минулого. Історія і сучасність у творах Єшкілєва з'єднані пуповинами таємних орденських традицій, секретними домовленостями світових володарів і тими невидимими хідниками, котрі прокладає у майбутнє невтомний кріт історії. Цю історію в романах Єшкілєва творять не безглузді хитання сліпих і жадібних «народних мас», а залізна воля бійців невидимих армій. У новому романі «Богиня і Консультант» таке тлумачення історії накладається не тільки на віддалені події минулого, але й на свіжі зигзаги українського шляху в майбутнє, такі, наприклад, як «помаранчева революція».
Фінальні відрізки деяких сюжетних ліній автор навмисне залишає відкритими. Можливо, для того, щоби потім продовжити ці лінії у нових романах. Можливо, саме там ми дізнаємося про подальшу долю талісмана Богині та його охоронців і про істинне значення спадку таємничих Повзучих Отців. Як би там не було, але читач тримає в руках не просто роман, а браму до цілого світу, в якому він знайде багато цікавого, незвичного і переконливого. І нехай його подорож цим світом буде недаремною!
Надія Дутчак
Замість прологу. Карпати. Ранок
Полковник дивився на хмарний фронт, що сповзав із колючої лопатки гірського перевалу. Сизе лахміття туману вже накрило нижні тераси темно-зеленого передгір'я і підповзло до жовтого урвища. Під ним спліталися у живі канати водяні струмені. Вони відблискували тьмяним цинком.
— Красиво, — погодився з якоюсь невисловленою думкою Паладин Храму. — Ви, здається, провели дитинство у цих краях?
— Ні, то були інші гори, — сказав Полковник.
— Інші?
— Так.
Мовчання. Рівний вічний шум води.
— Ну, інші то інші, — Паладин відігнав від обличчя комара. — Повернемося до справ. Наш іноземний друг
— А ви менше його запевнюйте. Не з тою довірою він, бач, сприймає… Проколи трапляються. При здійсненні спецоперації ніколи не можна спрогнозувати все на сто відсотків. Ніколи.
— Але ж це не може бути підставою для самовиправдань. Ідеться не про пересічну спецоперацію. Ідеться про такі речі, які можуть зрушити світову рівновагу Сил.
— Я в курсі.
— Ви в курсі? — На чолі Паладина накреслились вертикальні зморшки. Наче дельта висохлих каналів, якими піт стікає до перенісся. — Це ваші люди, Полковнику, ваші люди стерли останнього носія інформації. Стерли просто так, без потреби. А ще привернули увагу. Скоро тут з'являться гості. Відомі вам. Ви будете з ними воювати?
— Буду.
— Полковнику, ви кажете…
— Не лякайте мене гостями. Не лякайте, кажу. Мій дід, аби ви знали, тими вашими гостями свиней годував.
— А от наш друг вважає, що настав час закликати Майстра Зброї.
— Ваш друг… Чорт би вас грав з отим вашим другом… А ви його зможете від цього відмовити?
— Я? — Паладин здивовано подивився на почервоніле обличчя офіцера. — Ні, я не зможу.
— А хто зможе? Ваш Коммодор зможе?
— Не знаю. Скорше «ні», аніж «так». Я все ж таки…
— Почекай, чоловіче, — Полковник провів вказівним пальцем між коміром і шиєю, ніби йому тиснуло. — Я військовий. Ваших грьобаних «не знаю, скорше так, може, як» я не розумію. Не навчений. Відповідай мені чітко: зможе чи ні?
— То ви від мене вимагаєте…
— Зможе чи ні? — Полковник наблизився до Паладина усім своїм громіздким тілом.
Щось змусило того подивитися офіцерові в очі. Він подивився, відвів погляд і сказав:
— Ні.
— Тоді про що ми тепер говоримо? І нащо?
— Не треба, не треба отак вже робити висновки. Muchabola [1] . Чи ви вважаєте, що нам із вами тепер не потрібна спільна позиція, не потрібна співпраця?
Той не відповів. Навіть не дослухав. Різко повернувся і рушив до свого «Volvo». Паладин ще деякий час дивився на його затягнуту в камуфляж спину. Потім знизав плечима і витягнув із футляра люльку. Перед тим, як скласти звіт про цю безглузду розмову, йому треба було зняти напруження.
1
Надто товсто — більярдний термін (ісп.).
«Все це неправильно, — сказав собі Паладин Храму. — Проти логіки і праведних знань. Сили хаосу рушили у контрнаступ, і світ знову змінюється».
Він набив чубук чорним тютюном і запалив люльку. Його мозок вимагав димової гіркоти, смоляно-медового присмаку під язиком. Того надсвітового відчуття, яке може дати лише струмінь теплого тютюнового диму. А ще треба було вигнати з горла вологу. Хмарну вологу, котрою цього ранку невблаганно просякло гірське повітря…