Богиня і Консультант
Шрифт:
Вона присіла на жорсткий край ліжка, відкрила блокнот із золотим відрізом і написала в ньому кілька рядків. Потім видерла з блокноту листочок, згорнула його учетверо і вклала Мітеликові-молодшому до спітнілої долоні. Валерик хотів розгорнути послання, але Анжела твердо стиснула його руку. Вона поцілувала сина артилериста у щоку і вийшла. На листку залишився номер телефону і напис: «Валерка, врачи говорят, что все будет хорошо! Уши для мужчины не главное. Если я правильно заметила, с главным у тебя всё в порядке».
Від того доленосного дня у лікарні до сонячного ранку, котрий
— Валерію Петровичу! Вас до телефону.
Мітелик насторожився. Він чекав щонайменше шість дзвінків, але всі прогнозовані на цей день ділові й особисті контакти мали йти через його стільникові. До телефону в приймальній президента Фонду його кликали переважно через дзвінки «людей-сюрпризів». Людей небажаних, неочікуваних і часто-густо просто неприємних. Тих, які нащось шукали і знаходили його прізвище на сайті ФПП або ж були втаємничені у внутрішні ігри і розклади політичних технологів. Окрім того, у всіх серйозних офісах оголосили вихідний. Той, хто дзвонив, мав точно знати, що офіс ФПП цього року ігнорує травневі свята. Така оперативна поінформованість додавала тривоги. «Консультант — небезпечний різновид діяльності!» [2]
2
Слова Грегорі Моліни з американського серіалу «Damages», які стали ужитковими в консалтинговому середовищі.
Секретарка шефа, струнка шістка з жорстким каре воронячого кольору, посміхнулася Мітеликові. Від тої посмішки-вищиру його плющило. З цим особливим вищиром секретарка голосно (так, щоби чули дівки з моніторингової групи) повідомляла йому новини: «Валерію Петровичу, шеф підписав наказ про надання вам внутрішнього безпроцентного кредиту на лікування вашої дружини у наркодиспансері».
Піднімаючи слухавку, Мітелик помітив зелений вогник на пульті. Секретарка увімкнула запис розмови. Вона діяла за інструкцією, але навіть цю дрібницю старший консультант заніс до переліку неблагородних справ шістки.
«Привіт, засранцю!» — сказала слухавка.
Мітелик напрягся. Голос був знайомим, але згадати відразу, хто говорить, Валерій Петрович не зміг.
«Що, не впізнаєш, Міта-брате?»
«Яра, це ти?»
«Ні, мля, йошкіни коти».
«Скільки років…»
«Одинадцять. Річниця. Як Анжела, як діти?»
«Богу дякувати…»
«Щось ти набожним став, як я бачу… Треба зустрітись».
«Сьогодні, напевно, не вийде…»
«Боба вбили».
«Що-о-о!?»
«Не кричи так. Застрелили. У хаті. Пам'ятаєш його хату? Треба зустрітись нам, Міта-брате. Терміново. Кидай усе. Я приїду до твого офісу за годину».
«Але…»
Слухавка відповіла гудінням. Секретарка відірвала очі від дисплея:
— У вас щось сталося, Валерію Петровичу?
— Так, сталося. Сталося… Господи! — Мітелик впав у глибоке гостьове крісло.
— Співчуваю, — вищирилася секретарка.
За годину Мітелик стояв на тротуарі навпроти офісної будівлі і
— Іди за мною, Міта-брате.
Він рушив за довгим і худим джентльменом у блискучому сірому костюмі й блайзері. Він мало нагадував юного самодіяльного ракетника. За рогом вулиці джентльмен у сірому відкрив дверцята запиленого чорного «лендкрузера». Номери машини були київські. Мітелик на секунду завагався, потім рішуче застрибнув на високе сидіння поряд із водієм. На задньому сидінні він побачив два ноутбуки. Як і авто, вони були чорного кольору. Старший консультант посміхнувся.
— А я б на твоєму місці не либився, — сказав Яра.
Тепер, коли друг дитинства сів за кермо, Мітелик зміг його розглянути краще. Півобличчя Яри закривали чорні окуляри, тінь від козирка падала на потворні шрами, які з чола спускалися під куцу, ретельно сформовану бороду. Одягнений він був дорого і стильно. Костюм від Brioni, вашеронівський годинник, золотий ланц «Dalco». Навіть президент ФПП у «вітринні дні» не мав жирнішої фурнітури.
— А чого бракує моєму місцю? — запитав Валерій Петрович якомога безтурботніше.
— Рівноваги зі світовим ефіром.
— А, ну так, так… Ти, я так бачу, став головним конструктором.
— Головних конструкторів я по цигарки посилаю.
— Сумнівно.
— Сумнівайся, брате, сумнівайся, — Яра зняв окуляри і весело глянув на старшого консультанта. Його мертве око здавалося полакованим. — Тобі ж за фахом треба бути скептиком.
— Збирав на мене дані?
— Дані про тебе розвішані на відкритих базах. Он там, — Яра показав на ноутбуки, — шістдесят сторінок формату А4 плюс фоточки. Мене, до речі, твої CV [3] не вразили. Ой, не вразили, брате. Ти вже вибачай, канєшна… Яка там в тебе зарплата? Срана тисяча баксів? Навіть менше. Плюс сімейні проблеми. Дружина торчить, дочка втікає з дому…
3
Curriculum vita — перелік життєвих досягнень, професійна біографія.
— Вже не втікає.
— Радий за неї. У нас багато справ, Міта-брате.
— У нас?
— Уяви собі.
— Яро, я ще ні під чим не підписувався.
— А я тебе й не підписую, брате, схаменися. Я лише хочу тобі дещо розповісти. Про щось запитати. Ти ж не проти?
_ Ні, — сказав Валерій Петрович і відчув, що його пересохле горло потребує холодного пива. — Не проти.
— От і добре.
Джип рушив з місця, і вже за кілька хвилин вони їхали в бік Карпат. Сонце малювало на склі райдужні розводи. Обабіч траси розгорталися вітрила юної травневої зелені. Яра розповідав про вбивство Боба безбарвними протокольними фразами.