Богиня і Консультант
Шрифт:
— Мешкали? — перепитав Жиргал.
— Той світ загинув.
— От-от! Повзучі знищували світи гуманоїдів, — сказав Навін.
— У пам'яті Каменя я не знайшов жодної вказівки на причину загибелі Світу Червоного Сонця, — заперечив Шангар.
— А якщо це Бау знищила той світ? — не вгавав Навін. — Якщо вона є машиною Повзучих, їхнім Знищувачем Світів? Нехай Владики Жиргал і Рамачакра підтвердять, що і в Книзі Оріона, і в «Некрономіконі» [124] є згадки про такі машини, якими Повзучі знищували ворожі їхній расі світи. У Книзі Оріона та епоха, коли припинилася раса Повзучих,
124
Книга Оріона — текст, який у 1969 році антиквар Дж. Тофлер-Кубіца показував тибетологу Дж. Туччі. «Некрономікон» — «Книга провінцій країни мертвих», написана божевільним пророком Абдулою Альхазредом із Санаа (Ємен) у 730 p., перекладена грецькою Теодором Калофалетом у 950 році, один із примірників належав магові Джону Ді.
У святилищі запала зловісна мовчанка. Жиргал і Шенуда тривожно перезирнулися.
— Ви, Владико, недалекі від істини, — підтримав старого бороданя Деспер'є. — У тому Камені схована страшна і ворожа Сила, керована чужою позасвітовою волею. Його треба дослідити. А в Шангара немає ані знань, ані вмінь для здійснення такого дослідження.
— Зате у вашому розпорядженні, Коммодоре, є такий свідок, який може багато що розповісти про ті часи, коли виник Камінь, — зробив контрвипад Шангар.
— Про якого свідка ви говорите? — насторожився Деспер'є.
— Всім відомо, що ваш Орден у прадавні часи викликав з небуття могутній дух, який Обрані називають Драконом.
— Так, було, — підтвердив Коммодор. Зрештою, усі присутні знали про давню угоду між Орденом Істинної Золотої Аврори і неспокійним духом.
— Цей дух, — продовжив Шангар, — втілюючись у спеціально підготовлене Майстрами Ордену тіло, стає непереможним воїном, Майстром Зброї. Таких втілень, кажуть, вже відбулося більше десяти.
— Дванадцять, — знов підтвердив керівник Ордену.
— Кажуть також, що Дракон колись жив у тілі доісторичного ящера, але не в тілі примітивного динозавра, а у плоті представника розумної раси ящерів. Ця раса населяла Землю кілька мільйонів років, а потім загинула від падіння астероїда. Ми знаємо, що багато позаземних світів населяли і населяють досі представники цієї раси. Дехто припускає, що на Землі була не гніздова цивілізація ящерів, а лише невелика колонія планети ящерів, відомої під ім'ям «Горма». Ми також знаємо, що раса розумних ящерів з Горми вважає своїми вчителями і творцями легендарних Великих Повзучих Отців — найстаршу із кармічних рас нашої Галактики. Ящери цим страшенно пишаються. Дракон може свідчити про Повзучих. Він також може побачити у Камені Бау те, що не зможе побачити жоден гуманоїд, зокрема і я. Закличте вашого Дракона, Коммодоре, і він свідчитиме про Камінь і про його хазяйку.
— Але для цього потрібно підготовити тіло, — сказав Деспер'є. — Це займе кілька років.
— Кілька років наразі не мають значення, — зауважив Рамачакра. — Наш світ, слава Богам, витримував Камінь Бау тридцять вісім тисячоліть, витримає й ще кілька років. У пропозиції Владики Шангара є рація.
— Є, — підтримав арбітра Навін.
— Дракон багато знає, — припустив Жиргал.
— А Дракон схоче свідчити? — запитав Шенуда.
— Хто його зна… — промурмотів Деспер'є, заскочений як раптовим поворотом дискусії, так і зримим наміром присутніх Владик підтримати пропозицію Шангара.
— Якщо Владика Коммодор дуже попросить дух ящера, то він мав би схотіти, — посміхнувся Рамачакра. — Адже Орден, як-не-як, вже дав Драконові дванадцять тіл і, відповідно, дванадцять життів. Це таки чогось варте! А ми усі будемо просити Владику Жана-Клода закликати Дракона якнайскоріше. Нехай Премудрий Ганеша стане свідком нашого прохання і охоронцем згоди мудрого Владики Коммодора! Нехай благі Сили сприяють нашим прагненням! Нехай буде так!
— Нехай буде так! — сказали усі присутні Владики. А Коммодор при цьому зі стриманою недовірою похитав головою.
Ягин, якого колись звали Валерієм Мітеликом, дивився на степ із висоти Кам'яної Могили. Зі сходу насувався грозовий фронт, його сиво-свинцева смуга охопила три чверті обрію. Незважаючи на наближення грози, настрій степу не змінився. Степ байдуже чекав на чергове збурення атмосфери. Сотні тисяч таких збурень вже пробігли його поверхнею, не залишивши слідів. У тому, що насувалося зі сходу, не передбачалося нічого незвичайного.
Ягин подумки покликав жінку, яка була десь на іншому боці кам'яної платформи. Вона так само безмовно попросила його не турбуватися про неї і нагадала, що за півтораста метрів від могили є будівля музею, де в разі чого можна буде сховатися від негоди. Ягин присів біля жертовного каменя, намагаючись викликати тіні прадавніх жерців. Але неспокій, народжений східною грозою, не давав йому сконцентруватися.
Ягин рушив туди, де мала знаходитися Жриця Севта, яку колись називали «Софією». Вже багато років він намагався не залишати Севту наодинці. Він все ще пам'ятав слова Владики Шангара: «Ковени не вибачають відступникам». Тепер Нитка Сили між ним і Жрицею була настільки життєво необхідною їм обом, що він міг і не пережити загибелі своєї половини. Він уважно обдивився навколо і звичайним зором, і баченням. Хоча близька негода вже зрушила енергетичні контури навколо давнього Місця Сили, йому вдалося відчути Кам'яну Могилу як одне нерозривне ціле, відчути Севту і ще кількох випадкових тубільців, які не несли в собі жодної небезпеки. Але, коли негода наблизиться, через Могилу пройде потужний енергетичний фронт. Хвилин зо двадцять, а то й надовше, він не зможе відчувати єство Севти так, як відчуває його зазвичай — у повноті спільного буття у Силі.
«Ти страшенно помисливий, — почув він ментальний голос Жриці. — Невже ти й досі боїшся помсти Тага?»
«Шангар вчить усіх нас бути обережними».
«У Тага тепер так багато проблем, що навряд чи вони ще згадують про втікачку з гнізда Соню».
Минула мить, і він побачив Севту — за останні роки вона стала для нього ще привабливішою, аніж тоді, коли він уперше побачив у сні бліде дівчисько із садистськими нахилами. Поправляючи копичку світлого волосся, вона вийшла з кам'яної щілини між двома майже кубічними брилами.
— Хтось зовсім недавно здійснював тут ритуальне жертвопринесення, — повідомила Жриця, кивком показуючи на щілину. — Дорослу людину заклали в ім'я Переможеного. Труп забрали і змили кров.
— Сатаністи?
— Напевно.
— Як недавно?
— Тижні три тому.
— Свіжий слід.
— Свіжий, — підтвердила Жриця. Її обличчя було сьогодні блідішим, ніж завжди. Завдяки цьому її сині очі здавалися ще більшими і притягували погляд Ягина.