Борги предків
Шрифт:
— Ні. Просто провела погану ніч. Ніяк не могла заснути.
Мати-Сповідниця поклала руку їй на плече.
— Ми все розуміємо. У всякому разі, він погодився надати тобі аудієнцію. Тримайся. Він хороша людина. Правда хороша.
— Спасибі, — промовила Еббі, соромлячись самої себе. — Дякую вам обом за допомогу.
На кріпосному валу чекали люди — чарівники, чаклунки, офіцери та інші. Коли три жінки проходили мимо, всі відразу ж замовкали і схилялися перед Матір'ю-Сповідницею в поклоні. Багатьох Еббі впізнала. Вона бачила їх вчора. Серед
Пройшовши вал до кінця, вони підійшли до кам'яної круглої вежі. Похилий дах низько нависав над дверима. Чаклунка постукала і відчинила двері, не чекаючи відповіді. Краєм ока вона помітила, як Еббі здивовано підняла брови.
— Він рідко чує стукіт, — неголосно пояснила чаклунка. Кімната була невеликою, але досить затишною. Одне кругле віконце виходило на розпростерте внизу місто, а друге — на темні стіни замку, зубці стін якого вже забарвилися в рожевий колір під першими променями сонця. У гарному кованому канделябрі горіли свічки, заливаючи приміщення м'яким жовтим світлом.
Чарівник Зорандер стояв, спираючись руками на стіл, цілком поглинений вивченням лежачої перед ним книги. Сплутане каштанове волосся падало йому на обличчя. Жінки зупинилися.
— Чарівник Зорандер, ми привели Абігайль, дочку Хельзи, — оголосила чаклунка.
— Прокляття, жінко, — буркнув чарівник, не піднімаючи голови. — Я чув твій стукіт, як і завжди.
— Не смій на мене гарчати, Зеддікус Зу'л Зорандер! — Цикнула на нього Делора.
Чарівник не звернув на її виступ ні найменшої уваги. Потираючи виголений підборіддя, він не відводив очей від книги.
— Ласкаво просимо, Абігайль.
Еббі відкрила торбинку, але тут же схаменулася і ввічливо відповіла:
— Дякую, що погодилися прийняти мене, чарівник Зорандер. Мені необхідно отримати вашу допомогу. Як я вже говорила, під загрозою життя невинних дітей.
Чарівник Зорандер зволив нарешті підняти погляд. Досить довго він пильно дивився на Еббі, потім випростався.
— І де межа?
Еббі глянула спершу на чаклунку, потім на Матір-Сповідницю. Обидві жінки мовчали.
— Прошу вибачення, чарівник Зорандер? Грань?
Чарівник нахмурився.
— Ти кажеш, що юне життя цінніше. То де та межа, моє дороге дитя, після якої життя втрачає цінність? Де вона пролягає?
— Але дитина…
Він застережливо підняв палець.
— І не сподівайся зіграти на моїх почуттях, стверджуючи, що життя дитини цінується вище через ніжний вік. З якого моменту життя стає менш цінним? Де грань? У якому віці? Хто це визначає? — Він помовчав. — Життя будь-якої людини безцінне. А смерть є смерть, незалежно від віку. Не намагайся впливати на мене сльозливими гаслами, як який небудь базіка перед безмозким натовпом.
Еббі на мить втратила дар мови. Чарівник тим часом повернувся до Матері-Сповідниці:
— До речі про базік. Що там вирішила Рада?
Мати-Сповідниця склала долоні разом і важко зітхнула.
— Я передала їм твої слова. Коротко кажучи, їм наплювати. Вони хочуть, щоб це було зроблено.
Чарівник невдоволено хмикнув.
— Хочуть, ось як? — Горіхові очі на мить спалахнули. — Схоже, Раді наплювати на життя дітей, коли мова йде про д'харіанських дітей. — Він потер втомлені очі. — Не можу сказати, що не розумію, чим вони керуються, або що я не згоден з ними. Але, добрі духи, адже не їм належить це робити! Це буде зроблено моїми руками.
— Я все розумію, Зедд, — тихо промовила Мати-Сповідниця.
Тут він, здавалося, знову помітив стоячу перед ним Еббі і подивився на неї довгим поглядом, немов посилено розмірковуючи про щось. Еббі мимоволі поїжилась. Потім чарівник простягнув руку і поворушив пальцями.
— Давай глянемо, що там у тебе.
Еббі підійшла ближче до столу і відкрила торбинку.
— Якщо совість не може переконати вас допомогти безневинним людям, то, можливо, це буде мати для вас більше значення.
Вона дістала з торбинки череп своєї матері і поклала його в розкриту долоню чарівника.
— Це священний обов'язок. І я висуваю його до оплати.
Кущисті брову вигнулась.
— Зазвичай прийнято приносити лише крихітний шматочок кістки, дитя.
Еббі спалахнула.
— Я цього не знала! — Сказала вона. — Я хотіла бути впевненою, що напевно вистачить для перевірки… Щоб не було розбіжностей.
Чарівник ніжно погладив череп.
— Для цього достатньо шматочка розміром з піщинку. — Він зазирнув Еббі в очі. — Хіба твоя мати тобі цього не говорила?
Еббі похитала головою.
— Вона лише сказала, що це борг, який перейшов до вас від вашого батька. І що він повинен бути виплачений на першу вимогу.
— І це дійсно так, — тихо промовив він, погладжуючи рукою череп.
На черепі ще залишалися рештки землі, і він був сірим і тьмяним, а не білим, як думала Еббі, коли його викопувала. Вона була в жаху від того, що їй довелося потривожити останки матері, але в неї не було вибору.
Під пальцями чарівника череп почав мерехтіти бурштиновим світлом. Еббі затамувала подих. Повітря затремтіло, ніби самі духи щось шепотіли чарівникові. Чаклунка смикала вишивку на комірі, Мати-Сповідниця закусила губу. Еббі молилася.
Чарівник Зорандер поклав череп на стіл і повернувся до жінок спиною. Янтарне світіння зникло.
Оскільки він нічого не говорив, Еббі наважилася порушити тяжке мовчання.
— Ну? Ви задоволені? Ваша перевірка підтвердила, що борг — істинний?
— О, так… — Спокійно відповів він, не обертаючись. — Це дійсно справжній священний обов'язок, пов'язаний магією до тих пір, поки не виплачений.
Еббі несвідомо смикала зав'язки торбинки.
— Я ж вам казала! Моя мати не стала б мені брехати! Вона сказала, що, раз він не виплачений за її життя, то після її смерті переходить до нащадків.