Бот
Шрифт:
– Що?! – Лаура уявила божевілля, яке розповсюджується повітряно-крапельним шляхом, як грип, і здригнулася. – Ти серйозно?
– Поки що я не можу спростувати чи підтвердити таке припущення. Але справа дуже серйозна. Ми з колегами порадились і готуємо статтю. Плануємо подати її до «The Journal of Clinical Psychiatry», «Psychological Medicine» чи навіть «Neuropsychopharmacology».[20]
– Тоні, ти справді вважаєш мене аж таким крутим психіатром, щоб питати поради? – об’єктивно Лаура була кращим спеціалістом, але аж ніяк не фахівцем, до якого потрібно звертатися за консультацією з приводу публікації статті в журналах рівня «Psychological Medicine» чи «Neuropsychopharmacology».
– Я потребую твоєї допомоги не як професіонала, а радше як друга. Я справді не знаю, що робити. Розумієш, із цими «сутінковими» відбувається
– Конкретніше.
– По-перше, в усіх, кого привезли до нас після 8 січня, виявили надзвичайну чутливість до магнітного поля. Упродовж 9-10 січня хворі прибували щогодини, іноді з поліційних відділків привозили по п’ять людей одразу, і я помітив у всіх новоприбулих абсолютно однакові симптоми. Уже тоді я запідозрив, що захворювання може бути екзогенним. Я порадився з колегами, і ми вирішили скерувати кількох пацієнтів на магнітно-резонансне обстеження. Ми що так, що так не знали причини чи причин нападів агресії, тож подумали, що непогано почати з голови та подивитися, що там у них, ну, сама розумієш… – Арреола принишк.
– Ну і? – Лаура вже тоді мала би насторожитись, проте за п’ять із половиною років її мозок настільки глибоко сховав неприємні спогади, що тривожного дзвіночка не прозвучало.
– Ми по черзі поклали в апарат чотирьох різних пацієнтів, але не отримали жодного нормального зображення. Щойно ми вмикали томограф, вони починали борсатися та кричати, про чіткі знімки не могло бути й мови, тобто я досі не знаю, що там у них у голові, а потім… один із них, останній… якого тримали найдовше… помер.
– Коли це сталося?
– Оу, – Арреола не очікував такого запитання, – десь годину тому.
«Ну, звісно, чоловіки ніколи не попросять про допомогу, доки хтось не здохне».
– Від чого? Ви вже встановили причину?
– Хм… – Антоніо знову на хвильку вмовк. – Формально від інсульту.
– Формально?
– Ну… ем… так, – доктор Арреола м’явся. – Це те, що буде написано у висновку про смерть.
– Від ішемічного чи від геморагічного?[21] – продовжувала уточнювати Лаура.
– Геморагічного.
– Але, як я розумію, є ще якесь «але».
– Так. Насправді той хлопчина помер не від інсульту.
– Тоді від чого? – Лаура починала сердитися на однокурсника. «Хочеш говорити, то говори! Чому я маю витягувати з тебе слово за словом, ніби на допиті?»
Тоні Арреола, немов прочитавши її думки, опанував себе та заходився пояснювати детальніше:
– Першим на томографію відправили пацієнта, якого привезли до нас 9 січня, коли все тільки починалося. Ми накололи його заспокійливими, поклали в камеру й увімкнули апарат. І сталося щось непояснюване: він заверещав! Засмикався та завив так, наче його катували розпеченим залізом чи живцем саджали на палю. Я злякався і наказав вимкнути томограф. Пацієнт не стих, але більше не горлав – просто квилив. Ми витягли його та побачили, що з ніздрів у буквальному сенсі цівками б’є кров, а білки почорніли від крововиливів. – Тільки зараз у Лаури Дюпре щось клацнуло в голові. Перед очима постав спогад про те, як вони з Тимуром Коршаком і Ріно Хедхантером примощували вцілілих учасників проекту «NGF» у спеціальне крісло, у якому за невиконання завдань карали ботів, заштовхуючи їхні голови в магнітне поле невеликої потужності. Вона згадала, як кричав і звивався Ґотто, один із бійців Хедхантера, який був зараженим, і що сталося з його головою, коли… Француженка сіпнулася та швидко заморгала, проганяючи думку, котра, наче огидна масляниста бульбашка, спливла в її мозку. «До біса! Цей кошмар у минулому! Усе давно відійшло». Тоні Арреола прочистив горло та продовжив: – Після нього ми взяли трьох інших. По черзі вкладали їх в апарат і отримували аналогічний результат: верещання, конвульсії, кровотеча. Ми припинили обстеження. У ніч із 10 на 11 січня до нас доправили півсотні нових хворих – усіх із тими ж симптомами та безпричинним бажанням убивати. Я насправді задумався над можливістю епідемії. Власне, про невідому психічну пошесть уже писали в газетах і трубили по телебаченню, хоча ніхто не уявляв, як ця зараза – якщо вона справді є – передається. Ми почали вдягати пелюстки та користуватися гумовими рукавичками, намагалися якнайменше торкатися хворих, – Лаура бачила, як розфокусовується
– Чорт! – спогади зійшли лавиною. Лаура не могла нічого зробити, щоб від них ухилитися. Вона наче тонула у цистерні з нафтою – липка непроникна чорнота огортала та поволі засмоктувала її.
– Ми зробили томографію мозку після смерті, – проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. – Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.
– Можливо, тиск стрибнув уже в томографі, – нервово тручи пальцями надбрів’я, припустила Лаура. – Ви ж не могли стежити за ним в апараті.
– Ти не зрозуміла, – нахилився до екрана Антоніо, – у нього кисіль у голові, задня частина кори перетворилася на однорідну водянисту субстанцію. Я бачив зрізи мізків людей, які померли під час гіпертонічних кризів. Це не те. Це як порівнювати хлопавку з водневою бомбою. Крім того, за п’ять хвилин до смерті, практично, коли він уже помирав, ми встигли взяти на аналіз кров і трохи ліквору.[22] У крові – ніякого лейкоцитозу,[23] швидкість осідання еритроцитів – у нормі, підвищення рівня глюкози чи хлоридів також не зафіксовано. Це не інсульт. Це чортзна-що, але не інсульт.
Секунд десять вони мовчали. Лаура Дюпре дивилася на колишнього однокурсника, відчувала, що він не договорив, і думала про те, що чомусь дуже не хоче, аби він продовжував. За мить доктор Антоніо Арреола озвався:
– Не хочу тебе лякати, але все, що я розповів, – найменш дивна частина історії. Друге, що схиляє мене до думки про те, що всі випадки психічного захворювання, із яким ми стикнулися, мають єдину зовнішню причину, – це малюнки пацієнтів.
– Малюнки? – Лаура відірвала пальці від брови. Долоня завмерла біля лоба.
– Так, – кивнув еквадорець. – Пацієнти надходять із різних районів міста та належать до абсолютно різних соціальних груп. У цьому – ніякої закономірності. Нам привозять і голодранців із бідацьких кварталів, і багатіїв, чий психічний стан погіршився настільки, що їх відмовилися тримати в приватних клініках. Я переконаний, що абсолютна більшість із них до прибуття до мого Інституту ніколи не бачила один одного. І попри це, коли їм дають олівці чи маркери, вони малюють практично однакове.
– Наприклад?
– Краєвиди, переважно пустельні. Приміщення, схожі на тюремні камери, дивні багатоповерхові будівлі, повторювані в різних пацієнтів. Будівлі намальовано з різних ракурсів, але в них у всіх однакова кількість і схоже розташування вікон. Проте найбільше серед малюнків заплутаних орнаментів і візерунків. Мій асистент сказав, що це фрактали, – в ту мить Лаура Дюпре остаточно збагнула, що про вечірній концерт можна забути. В її грудях щось булькнуло, після чого серце заревіло, як мотор спортивної машини. – Фрактали – це такі лінії або геометричні фігури, які на різних масштабах повторюють са…