Бот
Шрифт:
Риба… Стільки риби…
– Ні, так не можна, – мотаючи головою, процідив він.
Інстинктивно виставивши перед собою ножа, Тіто пішов назад до човна. Забрав якір, протиснувся крізь рибу на мілководді та вибрався на борт. А тоді завмер, утупившись у точку поперед себе.
Підбирати рибу, що викинулася на берег, не можна – це аксіома, закон. Так учив батько, так казали всі рибалки з Пуерто-Лопес. Хоча – Тіто опустив затуманений голодом погляд на спінену воду біля катера – технічно, ця риба не на березі. Вона у воді біля берега. Жива! І на вигляд цілком нормальна… якщо не зважати на крововиливи з очей і на самі очі. Але це дрібниці. Якщо взяти її з води поблизу берега – це означатиме, що він її зловив.
По навісу та дерев’яній палубі залопотів дощ. Море вкрилося схожими на
– Ти ж не стоятимеш так до смерку, – сам до себе проказав Тіто. По тому рішуче сплюнув у воду, витягнув із-під лав складені металеві кошики й узявся напихати їх рибою, що роїлася довкола човна. Йому не довелося діставати сітки чи багор, достатньо було протягнути мотузку крізь ручки й опустити кошик у воду – риба сама лізла всередину.
Наповнивши шість кошиків, Тіто Мелендес завів двигуни і дав задній хід, відводячи «Sea Ray 310» від берега. Перед тим як розвернути ніс на північний захід, рибалка підступив до правого борту та востаннє окинув поглядом J-подібну затоку. Щось муляло йому. Чогось не вистачало. Тіто невесело глипнув на кашалота, акул, безформного спрута; задерши голову та ловлячи очима дощові краплі, подивився на розкошлане провисле небо, але не міг зрозуміти, що не так. Щось украй нереалістичне було в картині, що вже зникала за завісою зливи. Крихітна невловима деталь перетворювала побачене на ідіотський фарс.
Зрештою, нічого не придумавши, Тіто поклав руку на штурвал і повів свій катер до Пуерто-Лопес.
Він пришвартував «Sea Ray 310» біля причалу за п’ять хвилин до шостої. Сонце щойно зайшло, хоча через хмари Тіто цього не бачив. Із неба лило як із відра. Пісок був просякнутий вологою та нагадував недоварену вівсянку. Нервово озираючись, рибалка підігнав до причалу розхитаний пікап «Toyota» і, не вимикаючи двигун, перетягнув у проіржавілий кузов усі шість кошиків із рибою.
Тіто поспішав, розуміючи, що рибу потрібно сплавити сьогодні. Він не помітив на J-подібному пляжі слідів людей, але з цього не варто робити висновок, що кашалота до нього ніхто не знайшов. Тіто не знав, скільки той кит пролежав на піску. Можливо, про викид давно повідомили алькальда Пуерто-Лопес, а той, у свою чергу, доповів губернатору в Портов’єхо, і на цей момент до всипаної трупами морських тварин смуги піску на південь від селища мчать представники рибнагляду. Можливо, туди вже летять телевізійники з Ґуаякіля чи Кіто, готуючись зняти черговий драматичний сюжет для поціновувачів апокаліптичних історій: темрява… дощ… хвилі, що накочують із пошматованої блискавками пітьми… та гігантські морські ссавці, які повільно помирають під завивання байдужого вітру. Навіть якщо про масовий викид поки що ніхто не знає, припустимо, що за годину, незважаючи на пітьму, яка стрімко насувалася зі сходу, про нього дізнаються всі. І тоді продати рибу, будь-яку рибу, зловлену у водах неподалік Пуерто-Лопес, буде напрочуд важко. Тіто не міг ризикувати.
Примостивши останній кошик у кузові, рибалка затримався і ще раз придивився до риби. У жовтохвостів, яких він витягнув із води біля берега, кривавих підтьоків не було, зате очі… Тіто здригнувся. Він не міг збагнути, чому вони стали такими чорними. І чому він не може позбутися відчуття, що навіть після того, як рибини припинили смикатися та бити хвостами, хтось – чи радше щось – за ним спостерігає.
Стоячи біля свого пікапа з налиплим на лоба волоссям, із тремтячими від знесилення руками та напівроззявленим ротом, переповненим гарячою слиною, Тіто Мелендес востаннє подумав про те, щоб зупинитися. Те, що він робить, – неправильно. Він мусить залишити улов і розказати про побачене алькальду… Наступної миті в його животі забуркотіло, як у надрах вулкана перед виверженням, і думки затягнуло товстою непрозорою плівкою. Контури слів порозпливалися, вони неначе злиплися в один кавалок, змішавшись і втративши зміст. Тіто подумав, що, напевно, з тією рибою щось сталося. Та де там – «напевно»! Звісно, щось сталося; інакше якого дідька вона полізла б на берег. Разом із тим протягом минулих п’ятдесяти років Тіто майже без перерви рибалив і не уявляв, що має трапитися із живою, на вигляд цілком здоровою рибиною, щоб споживання її м’яса становило загрозу людському життю. Якби біля Еквадору сталася якась катастрофа, він би вже про це почув. Та й отруєна риба не б’ється у воді, а плаває догори черевом. І недобре пахне.
Усе гаразд, риба нормальна, нічого страшного з нею не трапилося.
Тіто сів за кермо та повів пікап до свого будинку на вулиці Рокафуерте.
– Стара, йди сюди! Поглянь! – рибалка почав гукати ще до того, як бризки, здійняті колесами пікапа, долетіли до ґанку. – Дивися, скільки риби!
– Ти рано…
– Та подивися, що я привіз! – Тіто говорив голосно, майже кричав, заглушуючи бентежну дрож у голосі. Він хотів якнайшвидше побачити виблиски у зазвичай скорботних і збляклих очах Марії, своєї дружини, щоб остаточно прогнати вагання та невпевненість.
І Марія його не розчарувала. Витягнувши худу пташину голову, вона зазирнула до кузова і здригнулася, ледь не підскочивши, як людина, яка зрозуміла, що зірвала джек-пот у лото.
– Заходь, поки не змок до кісток, – у словах не вчувалося бурхливої радості й уже давно не було любові, але те, як зм’якшилися складки довкола сухих губ і як потеплішали та зволожилися темні очі, говорило про настрій Марії Фернанди Мелендес краще за будь-які слова.
Тіто заніс один із кошиків до будинку та поставив на підлозі посеред тісної кухні. Із його шортів і футболки на дерев’яну підлогу скапувала вода.
– Дай води, – хрипнув він.
Марія Фернанда принесла кухоль. У її животі також забурчало, і Тіто це почув.
– Добре, – форкнув рибалка, одним махом вихиливши все до останньої краплі. – Добра вода.
Він зиркнув на калюжі під ногами, із задоволенням утягнув запах свіжої риби, який наповнив вузьку кімнату, та розвернувся до виходу.
– Ти куди? – запитала Марія.
– До Ґуаякіля.
– Поїж перед тим. Я швидко її зготую.
Тіто не відповів, зупинився біля шафи у коридорі, мовчки переодягнув футболку.
– Навіщо? Пізно вже, – наполягала дружина.
– Продати рибу.
Ринки в Ґуаякілі вже не працювали, однак рибалка мав контакти оптового торговця, Педро Касальєса, якому міг скинути улов навіть посеред ночі.
– Навіщо? – звівши брови, повторила запитання Марія. – І кому? Тому здирникові Касальєсу? Залиш її, Тіто. Не витрачайся на бензин. Завтра зранку продаси все на ярмарку.
Тіто Мелендес, заперечуючи, із неусвідомленою злістю мотнув головою та несподівано відчув себе провидцем, напрочуд чітко уявивши, що завтрашній ранковий ярмарок уперше за сто чи, може, й двісті років не відбудеться.
– Не патякай. Краще приготуй поїсти. Я повернуся за годину до півночі.
Утиснувши голову в плечі, він вийшов на вулицю під дощ.
Між Пуерто-Лопес і Ґуаякілем сто п’ятдесят кілометрів сільських ґрунтовок, але Тіто обрав довшу дорогу – магістральними шосе. Спочатку трасою № 15 подався на південь, перед містечком Ла Лібертад повернув ліворуч на шосе № 40 і далі їхав прямо, не звертаючи, до самого Ґуаякіля. Із повним кузовом риби так було швидше.
Дорогою Тіто мав достатньо часу, щоб переварити все, що сталося. Раз у раз він повертався до моменту, коли залишав безлюдний пляж, біля якого набрав жовтохвостів. Обліплені піском туші кашалота, косаток, скатів і дельфінів. Тонни риби на піску вздовж лінії прибою; ще більше риби на мілині біля берега. На кормі човна напхані живими жовтохвостами металеві кошики. Однак… чогось не вистачало. Тіто дивився на навскісні смуги дощу, що торохтіли об капот і розбивались на блискучій під променями фар поверхні шосе № 15, але бачив перед собою J-подібну затоку, чорні скелі, у які впиралася прямокутна голова мертвого кашалота, мертву рибу, обрамлену винесеними на берег водоростями. Тіто пам’ятав, як тоскно защеміло за грудниною, коли він востаннє поглянув на пляж перед тим, як запустити «Mercruiser’и». Чорт забирай, що було не так із тим пляжем?! Здавалося, що відповідь лежала у нього під носом.