Бранці мороку
Шрифт:
— Боже...
Цього разу мене вистачило аж на чотири літери. Тигра видряпався мені на плече і примруженими очима дивився кудись назад. Я також озирнулася. І побачила його. Від щастя мені захотілося вищати.
— Це озеро, Михасю!
— Тю, та я ж тобі казав про нього, — чоловіка помітно тішила моя радість. — Озеро, щоправда, то гучно сказано... ставочок чи озерце буде точніше. Одним словом, водойма. Не бажаєш оглянути дім?
— Бажаю, — мовила я з гідністю і підняла голову, як молода графиня, що прискіпливим оком дивиться на щойно успадковані від тітки-мегери володіння. —
— Та хтозна, — підморгнув мені Михайло. — Ти й досі небайдужа до Гарісона Форда.
Я засміялася, охоче підхопивши нашу стару гру.
— Ну, по-перше, Форд живе десь на ранчо дуже далеко від Фабрики мрій. І правильно робить. А подруге, неправда твоя, любий. Мені завжди подобався Стів Бушемі, а ти — лише прикрий виняток у моїй любові до некрасивих, але милих чоловіків. Вельми прикрий виняток.
— Як це печально, — хмикнув Михась. — Пропоную речі вивантажити трохи згодом. Ставлю пропозицію на голосування. Хто «за»?
— Двоє, і один утримався, — я погладила Тигру. — Прийнято. Ходімо.
Михайло махнув у повітрі масивним ключем, наче чарівною паличкою, встромив його у замкову шпарину, і двері жалібно крякнули, відкриваючись. Крихітний коридорчик, чи, радше, передпокій, був темним і вогким, але цілком привітним. Саме таким, як я й чекала.
— Зараз... світло увімкну... ось. — Під стелею блимнула лампочка, і Михайло вказав на стіни, пофарбовані у дуже милий бірюзовий колір. — Тут шпалери були... вірніше, те, що від них лишилося... клаптями звисали зі стіни. Я вирішив не морочитися, і...
— Дуже добре, — щиро мовила я. — Тут у нас досить волого, і клеїти шпалери немає сенсу. А ось фарба — саме те. І колір чудовий.
При словах «тут у нас» мій чоловік засяяв яскравіше за лампочку.
— Що дивимося спочатку — кухню, веранду чи вітальню?
— Усе й відразу, — пробурмотіла я, навмання штовхнувши ті двері, що були праворуч. Кіт нарешті красиво зістрибнув з мого плеча і пішов поперед нас, задерши хвоста трубою, з виглядом єдиного і справжнього господаря цієї оселі. Він обнюхував усе, що траплялося йому на шляху, і був, з усього видно, страшенно заклопотаним. За першими дверима виявилася кухня, і Тигра впевнено попрямував до старого масивного холодильника. Ну хто б сумнівався?
— Не знаю, що з ним робити, — подав голос Михайло, і я не відразу зрозуміла, що він має на увазі не кота. — Можна купити новий холодильник, але цей працює ще й досі. Колись техніку робили на віки. Гарчить, щоправда, як той трактор, зараза, але тут товсті двері, його й у вітальні вже не чути... Зате морозить як звір. І пінгвін задубне, гарантую. Що скажеш?
— Поки що лишаємо, — винесла я вирок, і ми повернулися на веранду, а потім перейшли до вітальні, у центрі якої стояв круглий стіл із різьбленими ніжками, накритий білосніжною скатертиною і сервірований на двох. Порцелянові тарілки, кришталеві келихи, свічки у срібних підсвічниках. Відчуваючи, як від зворушення стає важко говорити, я взяла чоловіка за руку.
— Коли ти тільки встиг? Ти тут таку роботу здолав, і ще це.
— Я лише хотів зробити тобі приємне.
—
Тигра, що вже нагулявся біля холодильника тракторного типу, підкрався до столу і сів біля нього, жалібно блимаючи на нас круглими нещасними очима. Якби я перед від’їздом власноруч не згодувала цьому шарпакові цілу бляшанку м’ясних консервів, то неодмінно повірила б, що бідна тварина пухне з голоду.
— Потім, обманщику, — удавано насупилась я і повернулася до стіни, на якій красувалося величезне люстро у чудернацькій рамі — чи то бронзовій, чи то фарбованій під бронзу, — що зображувала якусь оргію з тваринного світу.
— Як все переплелося, — зауважила я сміючись, бо, хоча подібні витвори мистецтва й не були мені до смаку, я добре знала, що вони подобаються Михасю. Аж раптом сміх мені увірвався разом із мовою. Ліворуч угорі дзеркало перетинала ціла сітка величезних, схожих на старезне павутиння тріщин. Я ніколи не була забобонною, але від цього видовища у мене під шкірою засновигали сотні крижаних мурашок.
— Це погана прикмета, коханий, — озвалася я, намагаючись говорити спокійно. — Тримати тріснуте дзеркало у домі — до покійника. Так люди кажуть.
— Ну і де воно тріснуте, Лі? — Чоловік підійшов до свічада і провів вказівним пальцем по найглибшій із розколин. — Ціле-цілісіньке. Ти втомилася, та й усе. Я ж знаю, як тебе виснажує дорога.
Я потерла скроні і знову звела погляд на дзеркало. Павутиння з тріщин нікуди не ділося, більше того, я на власні очі бачила, як ці тріщини перетворюються у справжні щілини, такі широкі, хоч поролоном затикай. А потім у сріблястій глибині люстра промайнуло щось, чого я не встигла зауважити, якась темно-сіра, схожа за кольором на мокрий асфальт, тінь. І це привело мене до тями. У дзеркалах відображується лише те, що є насправді, сказала я собі. А позаду нас не сновигають жодні тіні, якщо не уявити, що Тигра за мить виріс мені по груди або бігає по столу. Михайло має рацію. Я просто змучилася від переїзду. Плюс стільки емоцій, цілий емоційний шторм... Ще й не те примариться.
Оглядини того танкового полігону, котрий хтось помилково назвав залою, пройшли швидко і без пригод, так само як і відвідини мого майбутнього кабінету: я лише відкрила двері, не переступаючи порогу, зазирнула до кімнати, миттєво закохалася у масивний письмовий стіл, схоже дубовий, і, цілковито втішена, спитала у Михася, коли ми повернулися до вітальні:
— А тепер нагору, так?
— Еге ж, — на ходу відповів він, пропустивши мене вперед. — Єдине, що... тут сходи дуже риплять, Лі. Я міг би їх закріпити, але мені здається... здавалося, що у цьому звуку є щось домашнє. Як гадаєш?
Я прислухалася до звуків у себе під ногами і кивнула, погоджуючись. Було, ще й як було. Здавалося, старі мостини розмовляють зі мною. По-старечому крекчучи, вони щось говорять мені. Вони говорять...
Пішла звідси.
Я вклякла, де була, а саме — на останній сходинці перед площадкою другого поверху. Ні сіло ні впало мене занудило, на чолі виступив липкий піт. Я озирнулася на Михайла — він, схоже, нічого подібного не відчував.
— Ноги не йдуть, Аліно?