Бранці мороку
Шрифт:
Я спам’яталася на ліжку у спальні, геть не тямлячи, як довго туди йшла, і негайно вилаяла себе останніми словами. Розійшлася, Лі, твоя бурхлива фантазія. Тримай її в узді, бо буде горе. Не нагнітай. Хіба не у цій хаті ти почала писати з такою швидкістю, що тобі позаздрив би й сам Лопе де Вега?! Хіба не тут ти фактично забула, що таке безсоння? Це твій дім, твоя мрія, це те життя, що ти побудувала на власний смак, так що годі скиглити. Перепочинь і зберися докупи. Може, це всього лише побічні дії після переїзду, як у нашого Тигри, адже не так легко звикнути до нового місця, хоч би яким пречудовим воно було. Так що не будь такою слабкодухою, це розкіш, яку ти не можеш собі дозволити.
Я покивала, погоджуючись зі своїм другим «я», і вирішила, що час рятуватися. Роботою, як завжди. Можна було б прогулятися околицями, але я не любила гуляти сама, без Михася. Щоправда,
Новини виявилися добрими, стосувалися вони темпів продажу моєї останньої книжки, чергувалися з побажаннями усього найкращого, одним словом, я нарвалася на планове облизування однієї із золотих рибок видавницького акваріуму. Коли я дала відбій, першим моїм пориванням було похвалитися Михайлові, як сильно мене люблять і поважають, та я стрималася. Тим більше, що чоловік дивився вже інше шоу — якесь напіввійськове. Знизавши плечима, я мовила:
— Раніше ти не витрачав час на цей телемотлох.
— Угу. Раніше у мене й часу не було, — відгукнувся чоловік крізь зуби. — А тепер є. І краще я витрачатиму його на цей, як ти сказала, телемотлох — хоча ти й уявити не можеш своїми куцими мізками, яка це титанічна праця, — аніж милуватимуся твоїми зів’ялими принадами.
Усе ще хочеш поговорити з ним про дитину, Лі?
Я похитала головою, заперечуючи сама собі, і пішла працювати. Увімкнула комп’ютер, пошукала в думках хоч натяк на натхнення, не знайшовши, повторила вголос, що натхнення — це вигадка лінивих письменників, і за сім годин народила півтори сторінки повнокровного, як фанера, тексту. Перечитала його, стерла, заливаючись сльозами, і відчула крокодилячий голод. Годинник показував лише дев’яту вечора, але Михайло, вочевидь, уже спав — принаймні на першому поверсі його не було. Ще якийсь час я метушилась на кухні, нарізаючи бринзу та шинку для грецького салату, потім врізала собі пальця, покинула недороблений салат і з горнятком зеленого чаю повернулася до кабінету. І ще не відкривши дверей, почула таке ж шарудіння, як вдень.
— Ну нарешті, смугастий лайдаче! — від полегшення мені аж дух забило, і я не знала точно, що зроблю, побачивши Тигру — задушу в обіймах чи намну вуха. Схиляючись усе ж до першого варіанта, я рвучко розчахнула двері і від панорами, що відкрилася моїм очам, впустила горнятко. Гарячий чай потік мені по ногах, але я навіть не відчула болю, я нічого не відчувала, окрім шоку, того, що, за твердженням медиків, може призвести до смерті.
Тигра й справді був у кабінеті — він уперше відвідав будинок з того дня, як Михайло намагався силоміць занести його всередину. Кіт сидів на підлозі біля крісла і лапами збивав мої крихітні записнички, що пурхали над ним, ніби метелики. Вгорі, ближче до стелі, літали вже більші книжки — словники, довідники, енциклопедії. Грубезний перший том академічного словника синонімів української мови, такий важкий, що Михайло цілком серйозно забороняв мені піднімати його після тієї катастрофи, активно кружляв кімнатою, а потім, немов побачивши мене, завис у повітрі, як гелікоптер, затріпотів сторінками, мов незаймана дівиця віями, і, важко помахуючи обкладинкою, наблизився впритул до мого носу. Решта книг — а їх було десь тридцять, — вишикувавшись за розмірами у вервечку, лишалися на місці, тобто висіли у повітрі, махаючи сторінками-крилами, як і їхній академічний колега. Мене заціпило, і я сіла просто на порозі. Книги цьому зраділи. Вони пожвавилися, заметушилися кабінетом, немов обираючи найкраще місце для приземлення, і я застогнала. Почувши це, Тигра зірвався з місця і в три стрибки опинився біля мене. Кіт не став тікати, він просто зупинився, вишкірив зуби і притиснувся до мого стегна. І тут я почула це. Дитячий сміх, чи
— Катрусю?..
Я не знала, чому раптом згадала ім’я моєї нещасної доні, котрій так і не судилося побачити світ, але сміх увірвався. І почувся голос.
— Ні. Вона не тут.
Я подумала, що марю. Однак щойно це спало мені на гадку, другий том академічного словника, аж ніяк не тонший за свого брата, склав сторінки і каменем впав мені на голову. Було боляче, і це трохи привело мене до тями. Я застогнала і зірвалася на рівні ноги.
— Хороший котик,— чітко сказала невидима дитинка. — А він не любить котів.
І тут я закричала. Тигра відразу дременув геть, а я вилетіла у вітальню і, не припиняючи вищати, побігла по сходах нагору. Увірвалася до спальні, мов торпеда, і, задихаючись, упала на ліжко.
— Михайле, вставай! О, Господи, Михасю! ПРОКИДАЙСЯ!
11. / Михайло / Пробудження
Таких яскравих снів я ніколи не бачив.
Вони почалися ще за часів ремонту, але тільки нині стали надзвичайно барвистими, змістовними і настільки вражаюче реалістичними, що насправді пробудження здавалося мені засинанням. Прокидаючись, я повертався у цю безглузду й нудну реальність, до моєї коханої дружини, котра з кожним днем видавалася мені дедалі бридкішою. О так, тепер я це угледів, аж через вісім років. Таке враження, що хтось замінив мої очі на інші — можливо, це оті карі, що відображалися у дзеркалі внизу. Зовсім нові очі, що їх не відбивало жодне інше люстро. Тепер я бачив усе дещо інакше. Це як під час сонячного затемнення — ти дивишся навколо, впізнаєш знайомі речі, але виглядають вони трохи не так, казково; це не день і не ніч, а щось містичне, час доби, непідвладний людському розумінню. Цими новими очима я й почав бачити саму сутність деяких речей.
Зараз я краще розумів натуру Аліни, як і свою роль відносно неї. У нашому тандемі саме себе вона вважала головною рушійною силою, генератором ідей, альфою й омегою. Вона раділа тому, що мене звільнили — потай, але все ж раділа, адже це допомогло здійснитися її мрії й полишити обридле місто. Тепер я це знав. Утім, нічого дивного, міг би здогадатися ще тоді, адже завжди підсвідомо розумів, що вона не співчуває щиро жодній проблемі, якою я з нею ділився. Робить вигляд, що слухає, з розумінням хитає головою, як китайський болванчик... але не співчуває. Бо не спроможна. Та й для чого? Усе одно вийде так, як вона хоче. Моя скромна функція — пливти разом із нею, притулившись до великого зоряного тіла, як та риба-прилипала, що присмоктується до акул, і допомагати її мріям матеріалізовуватись.
Усе це мені повідомив голос. Він тепер з’являвся майже в кожному моєму сні. Спокійний чоловічий голос, він був моїм безтілесним супутником у мареннях, де я блукав лісами, що не мали кінця й краю. Там небесний купол над верхівками дерев переливався від лілового до червоного й тріпотів міріадами яскравих зірок, під ногами звивалися дивовижні різнокольорові рослини, більше схожі на мешканців коралових рифів, а кожен крок м’яко відштовхував від землі й підносив у повітря. У цих снах був і наш будинок, але виглядав він зовсім не так, як у реальності. Він колихався, як величезна медуза, а увійшовши всередину, в коридорах його нутрощів можна було блукати годинами, якщо тільки ця одиниця виміру часу була тут чогось варта.
Цей голос багато чого розповідав. Він сказав, що чекав саме моєї появи. Сказав, що в дім заходили й інші, переважно волоцюги-нічліжники. Жоден з них не затримався тут довго, багатозначно мовив голос. Потім порожнечу будинку довго не порушували — аж до мого прибуття.
Ти тут не тому, що вонацього захотіла, сказав мені голос. Ти тут тому, що я цього захотів. Вона тут взагалі остільки оскільки. Вона ніхто без тебе.
Зараз вона хоче запропонувати тобі завести дитину, продовжував голос. Накинути тобі на шию ще одну петлю, щоб тримати тебе біля себе. Я знаю, про що кажу. Воно тобі треба? Я знаю, що ні. Я можу запропонувати тобі щось краще, якщо ти...