Бранці мороку
Шрифт:
— Боюся, потрібні інші методи, — сумно відказала я.
— Гадаєш? І які ж? Ні, не кажи, це вже занадто. Може, на перший раз обмежишся обрізанням?
Проти волі я хихикнула.
— Леро, ти нестерпна. Мені потрібен спеціаліст.
— Якого профілю?
— Найширшого. Потрібна людина, яка не тільки щось тямить у всіх цих барабашках, але й здатна виганяти їх. Або приборкувати. Зможеш допомогти?
Хвилину в слухавці лунало задумливе мурмотіння.
— Є дехто на прикметі, — відповіла подруга зрештою. — Щоправда, ширину профілю не гарантую, не знаючи напевно, в чому там у тебе справа, але у контактуванні з потойбічними зайдами вона справжній професіонал.
— Вона? Це жінка?
— Еге ж. Тільки не з цих штампованих на численні
— Що ж... Беремо, — непевно відказала я. — Поговори з нею.
— Я подивлюся, що можна зробити. Зателефонуй мені завтра, гаразд?
— Домовилися. До того ж, днями я планую бути в Києві.
Валерія присвиснула.
— Отже, все ще гірше, ніж я подумала.
— Так.
— Гаразд. Я, до речі, переїхала. Тому, якщо надумаєш нагрянути до мене без попередження, запам’ятай: виходиш на метро «Нивки», шукаєш череду шістдесят восьмих маршруток, підходиш до першої-ліпшої і питаєш: «Це автобус на Картахену?».
Я розсміялася. Це був мій перший сміх за... бозна за скільки часу.
— Леро, я тебе обожнюю.
— Ну так. Усі мене обожнюють, привілеї професії. Подзвони, як приїдеш, о’кей? А зараз мушу йти. Клієнт у двері грюкає. Прийшов приворожити якусь дівицю, і хоча, якщо тебе цікавить моя думка, та дівиця не варта й воску з гривневої свічки, яку я запалила згідно з ритуалом, він від неї просто слиною сходить — не від свічки, ясна річ. Що ти візьмеш із закоханих! Лі, — подруга трохи помовчала, — я ту жіночку тобі з дна моря дістану. Я не полишу тебе в біді.
Розмова з Валерією подіяла на мене суто позитивно, принаймні я знайшла в собі сили зварити кави. Приготування сніданку вирішила відкласти, доки не прийму ванну, тим більше що Михайла у будинку я не зауважила, мабуть, знову порається в гаражі. У будь-якому випадку, півгодини почекає. В такому стані, як зараз, я здатна хіба що на глевкі млинці, а вони б не додали нічого корисного нашим і без того складним стосункам. Особисто я після нічного візиту пошматованих дітей взагалі не могла думати про їжу, і навряд чи апетит прокинеться хоча б до вечора.
Поки у ванну набиралася гаряча вода, я сьорбала каву на веранді й ще раз прораховувала обраний варіант дій. Як не крути, іншого виходу немає — мені доведеться поїхати до Києва. Інакше все погіршуватиметься доти, доки не сягне якоїсь критичної межі, і... Я не знала, на що може бути здатний Михайло зараз. Чи багато залишилося в ньому від нього самого і який відсоток того... іншого. Як це назвати? Одержимість? Можливо. Терміни не мають значення, результат незмінний — мій Михайло тепер лише зовнішністю нагадував могоМихайла. Чи це був чийсь вплив зовні, чи щось руйнівне оселилося в нього всередині, я не знала й не могла знати. Але це мав знати спеціаліст, і я сподівалася, що Валерія не підведе.
Отже, я дію у вірному напрямку. Заспокоївши себе цим вердиктом, я зачинилася у ванній і з насолодою сіла в пінну воду. Тіло миттєво розслабилося, а разом із м’язами почало відпускати й напружені нерви; голова припинила гудіти, а серцебиття дещо уповільнилося. Пари ефірної олії подіяли так добре, що, здається, на якусь хвилинку я навіть задрімала.
Отямилася я від того, що щось порушило цілковиту тишу, яка панувала у ванній кімнаті. Це був звук, але ідентифікувати його вдалося, лише коли той пролунав удруге. Вологе «ляп!», неначе шматок сирого м’яса впав на підлогу. Я розплющила очі, глянувши навколо в пошуках джерела, але нікого й нічого не побачила. Зібралася було знову замружитися й викинути це з голови, коли замість «ляп» пролунало «бульк» і щось маленьке пірнуло прямо у ванну, туди, де були мої ноги.
Я підвела погляд догори.
Там була жінка, і ця жінка виглядала неймовірно жахливо. Напівоголена, вона сиділа на стелі так, як напевно сидить чернець-буддист у своєму монастирі, от тільки донизу головою, і дивилася на мене — дивилася, хоча одне її око ховалося у надрах зіниці, закотившись під лоба, а замість іншого взагалі зяяла чорна дірка. Темне волосся, завдовшки приблизно з моє, — тобто до пліч — звішувалося вниз, і з нього додолу тяглися нитки якогось прозорого слизу. Сіро-зелена блискуча шкіра жінки взялася струп’ями, її клапті то там, то тут відокремлювалися від тіла й падали униз — саме вони видавали той дивний плюскіт. Один зі шматків упав на краєчок ванни і так і залишився лежати, як дохлий слимак. Я зачаровано подивилася на нього, спокійна, як вуж, — бо побачене все ще було десь на півшляху до того відділу мозку, який мав дати мені сигнал завищати на всю горлянку. Я просто не встигла злякатися, бо здоровий глузд відмовлявся прийняти це за чисту монету.
— УУУУГМММААААААА, — тужливо й вібруюче простогнало створіння на стелі, і моє тіло нарешті почало реагувати — воно неначе сповнилося кригою, хоча вода все ще була достатньо гарячою. По кінцівках побіг дрібний дрож, а рот сам собою відкрився у поки що мовчазній паніці. Сіро-зелена жінка тим часом обома руками обіперлася об стелю, і її тіло плавно посунулося по ній на півметра вперед (і ще ближче до мене!), так само, як безногий інвалід рухається на своєму візку. Втім, у цієї істоти ноги були на місці, й за мить вона почала зводитися на них, при цьому все ще перебуваючи на стелі й не відриваючи від мене безокого погляду. Я зрозуміла, що якщо жінка зараз випростається у повний зріст, до мого обличчя їй залишиться всього нічого.
Але я напевно так і сиділа б на одному місті, не в змозі подолати параліч, якби волосся жінки раптом не відпало разом зі скальпом прямо мені на груди. Саме це й стало пострілом стартового пістолета для моєї істерики. Я закричала так, як мені не доводилося кричати ніколи в житті — цей крик заклав вуха навіть мені самій. Михайло мав почути цей крик, де б він не був, і я сподівалася, що наступної секунди він висадить двері й винесе мене звідси на руках... або це страхіття просто зникне від його появи... та, слава Богу, я не дуже на це покладалася, бо нічого подібного не сталося. Інстинкт самозбереження волав, що треба рятуватися самотужки, і саме так я і вчинила: перевалилася через край ванни, важко гепнулася на холодну плитку підлоги і якомога швидше кинулася до дверей. Бігти не вийшло, я повзла, але, схоже, достатньо швидко, бо дотику льодяних кощавих пальців до мого плеча не дочекалася. Кілька жахливо довгих секунд довелося воювати зі шпінгалетом, подібно до героїнь дешевого наскрізь просякнутого штампами кіно про маніяків (на власній шкірі цей штамп сприймався зовсім інакше, ніж на екрані). Коли почало здаватися, що засувка не збирається відкриватися й позбавляти компанії жінку на стелі, та нарешті відскочила вбік, і я просто випала з ванної кімнати на килимок біля дверей, як п’яниця, що повернувся додому в перший день нового року. Напружилася, відштовхнулася від косяка й штурхонула двері ногою. Ті грюкнули й зачинилися, а я безсило розпласталася на підлозі... і помітила Михайла, що стояв біля свого дзеркала і дивився на мене з сумішшю здивування, іронії і презирства.
— Нарешті ти виглядаєш еротично, Лі, — криво усміхнувся він. — Справжня «хот вумен» з розвороту «Плейбою». Не знав, що ти здатна аж на такі викрутаси.
Від цієї репліки мене заціпило так само, як і від появи мертвої жінки. Я навіть забула про те, що вона досі може бути по той бік дверей, забула про те, що я гола, мокра і починаю мерзнути. Хоча я вже б мала звикнути до в’їдливих коментарів Михайла, цей мене буквально оглушив. Абсолютно точно: такого не міг сказати мій чоловік. А ще — мійчоловік обов’язково прибіг би на крик. Як тоді, з клавіатурою, коли в ньому ще залишалося щось від старого Михайла. Цього незнайомця я не знала й не хотіла знати.