Брати Кошмарик, Магістр і я

Брошкевич Ежи

— Їдьмо, пане Єжи, — сказав Марек.

— Куди?

— До вас. Дорогою купимо п'ять дюжин тістечок. Отже, їдьмо по тістечка, завеземо їх разом з вами до вас додому й повернемось по пані Ганку, пана Фуня Прекрасного і пана Єжи Другого.

Дверцята машини відчинились, ніби самі. Я плюхнувся на заднє сидіння. Ми рушили.

Як сказали, так і зробили. Брати Кошмарик допомогли мені занести пакунки з покупками до квартири. Поклали їх на столі у вітальні й поквапливо

вийшли. Вони поспішали по другу партію гостей. Залишили мене на лаві в холі. Я бездумно ліг там, відпочиваючи після хвилювань сьогоднішнього дня, який ще не скоро закінчиться. Я прихилився головою до бильця лавки; ще трошки — і я заснув би. Але поблизу почалося щось відбуватись.

Коли я так безсило схилив голову і заплющив очі, то почув тихе рипіння. Що це рипнуло? Двері від кімнати наших дітей. А хто ж це так делікатно й спритно відчинив їх? Звичайно, Массумі. Вона першою і ввійшла до холу. А я, хоч очі в мене були приплющені, добре бачив усе, що відбувалося. Отож слідом за Массумі ввійшов Ренні. Вони довгенько приглядалися до мене — дрімаю я чи не дрімаю, сплю чи не сплю.

«Спить», — пирхнула Массумі.

«Помалу, помалу, — застерігав Ренні..— В тебе в голові часом буває тирса замість гарненьких сірих клітинок».

«Може, й так, — посміхнулась Массумі,— але погодься, що я симпатична, гарна й дуже кмітлива. А для філософії в цьому домі є ти. І серце маєш шляхетне!»

«Дамська балаканина! Скільки разів перепадало цьому шляхетному серцю, бо панна Массумі робила калюжи і вдавала, ніби нічого про те й не знає».

«Ренні, не лихослов».

«А що я маю робити?»

«Хіба ти не чуєш, як пахне?»

«Чую. Але я байдужий до ласощів!»

«Дурний! Ти принюхайся добре. Які ж королівські пахощі! Ти легковажний пес, Ренні!»

«Насамперед я демократ, ти, недоспіла дика грушко, і мені байдужі королівські пахощі. А крім того, я добре чую, що в тому пакунку, до того ж з точністю до однієї трубочки з кремом. Нічого цікавого».

«Ренні, коли я останній раз укусила тебе за вухо?»

«Тоді, коли тобі всипали за те, що ти знущалася з мене».

«Ренні! Ти старе базікало! Заради отого гарненького, любого пакуночка я ладна, щоб мені ще більше всипали; що має бути, те буде. Я люблю ласощі, як королева Марія Антуанетта. А спершу закушу твоїм вухом. Гоп!»

«Геть!» — гаркнув Ренні.

— Геть! — вереснув і я.

Але було вже пізно! Надто пізно!

У Ренні з правого вуха юшила кров. Він стрибнув слідом за Массумі на стіл, але зі шляхетних міркувань, — хотів захистити пакунок з тістечками від її невситимої жадібності. Я теж кинувся, щоб розборонити цю милу парочку.

І що ж? Що було потім?

Потім було так, як буває лише в кошмарних снах.

Наші улюблені песики, які борюкалися на столі, зіпхнули мені на коліна майже половину тістечок, і мені страшенно пощастило: зверху в пакунку лежали найлегші тістечка, тобто з кремом, вершками й різними кремовими начинками.

Деякі з тих тістечок опинились на моїй сорочці, а більшість — на штанях. На тістечках опинилась Массумі; її мордочка була схожа на роздавлену трубочку з кремом. А на Массумі, як демон смерті, стрибнув Ренні. Півкілограма тістечок і дві собаки? Непогано! І немає чого сміятись…

Я вереснув «рятуйте!» таким голосом, що собак умить змело з моїх колін. Вони зникли, мов тіні.

Я встав, похитуючись, мабуть, був трохи блідий.

В цей час у двері задзвонили.

Я здогадувався, хто дзвонить. І не помилився. Це приїхали Ганка, Єжи Б., Фуньо, брати Кошмарик.

— Що сталося? — перелякано спитала пошепки чарівна Ганка.

— Судячи з трохи божевільних очей пана Єжи, — мовив Ярек, — він попав між мечі двох могутніх супротивників, Ренні й Массумі! Хіба ж неправда?

— Правда, — шепнув я.

Потім усі оглянули поле бою. Після того я перевдягнувся, а Другий Єжи Б. поїхав поповнити запаси.

Згодом ми посідали в моїй кімнаті, й знаєте, про що ми розмовляли? Може, хто-небудь подумає, що про телепередачу? Аж ніяк! Ми розмовляли про музику й про погоду, про нерозпізнані літаючі об'єкти й жіночу моду.

Тільки під кінець варшавський Єжи Б. спитав, чи хочу я поїхати з Фунем і з ним до Венеції. На початку вересня. Там відбудеться фестиваль телевізійних фільмів, присвячених охороні навколишнього природного середовища.

Я ніколи не був у Венеції, отож відразу погодився.

А що було далі?

Четвертого вересня наш фільм одержав нагороду, і всі ми цим дуже пишались. Та разом з тим я був дуже смутний. І на прийомі в посольстві мало не розплакався.

— Що з вами? — спитав Другий Єжи.

— Таке гарне місто. І так страшенно руйнується. Що за світ?

— Світ буде таким, яким ми його влаштуємо.

— То влаштовуймо, тезку! Робімо, що можемо!

Що ж, мабуть, немає іншої ради. Треба робити, що можемо.

Найкраще, як можемо і вміємо.