Брати Кошмарик, Магістр і я

Брошкевич Ежи

Кілька перших хвилин програми я ще якось витримав. Потім схилився до Ганки і ввічливо запитав, коли ж я сам з'явлюсь на екрані, і дістав ще більш ввічливу відповідь, що на тридцять сьомій хвилині. Я дивився на те, що відбувалося на екрані, й, скажу відверто, захоплювався Фунем. Кінець кінцем те, що відбувалося в нашому місті під час «Ночі чудес», було по суті послідовним продовженням певних явищ. Інтерв'ю зі сторонніми людьми, розмови з керівниками підприємств, яким належали кольорові димарі, далі показ різних димарів, натовпи біля них, нарешті палаюча Вісла.

Кожний фахівець, якщо йому наказують з такого вбогого матеріалу викроїти

телепередачу, обуриться і почне огризатись: «Що це таке? Де ви ще бачили таку вбогість? Така телепередача може бути хіба що для курей, а не для людей! Качки (не кажучи вже про гусей) не захотіли б на таке дивитись!»

Загалом можна сказати, що фахівець має рацію. Щоправда, Фуньо Прекрасний мав у своєму розпорядженні дуже цікавий матеріал, але його було цікаво дивитись протягом десяти хвилин, не довше! А тим часом наш Фуньо зумів використати кожну подробицю. Будь-яка дрібниця, що на неї ніхто не звернув би уваги, у Фуня грає, розважає. «Кольорові димарі» камера знімає з усіх можливих боків і кутів. Короткі, дуже короткі, бо попідрізувані інтерв'ю зі сторонніми людьми (до речі, мої інтерв'ю) звучать досить цікаво. Людські обличчя, зняті зблизька, дуже добре і в хорошому ритмі переплітаються з великими плямами димарів, над якими здіймається дим.

Щиро кажучи, я трохи по-дурному витріщив очі на екран і тільки хвилин через десять трохи отямився. А Фуньо так втупився в екран, як жрець в місячний диск, та ще й тоді, коли місяць уповні. Він то бурмотів щось собі під ніс, то починав говорити майже вголос. Я підштовхнув його в плече один раз, другий. Нічого не вийшло. Здавалося, він взагалі нічого не відчув. Тоді я бухнув його кулаком у ребро. Допомогло.

— Що ти хочеш?

— Коли я буду блазнювати?

— У самому кінці.

«У самому кінці? — подумав я. — То, мабуть, буде й мені кінець!»

Оті з середніх чотирьох рядів, — директори, їхні заступники, заступники заступників, представники в справах преси і їхні заступники, — раніше чи пізніше сьогодні мене скрутять і затовчуть. Хіба що я раніше сам згорю від сорому.

Чи будуть для цього причини? Безперечно. Те, що Фуньо Прекрасний і Ганка взяли мене під свою опіку, цілком природно; адже вони самі відібрали мене для цієї програми. Вони відповідають за мене, тому, мабуть, і втішатимуть, що я не такий поганий, як здаюсь на екрані.

А інші? Що, наприклад, має означати ганебна зрада братів Кошмарик? Навіщо вони вдавали, ніби не впізнають мене? Навіть не бачать? А де тиняється зараз отой їхній премудрий двадцятисемисантиметровий магістр Діонізій Гібридон? Напевно, як завжди, за хвильку утне щось, і я не втримаюсь од сміху!

Але за яку хвильку?

З моєї точки зору «хвилька» — це кілька, найбільше кільканадцять секунд. Та біс його знає, що означає «хвилька» для того двадцятисемисантиметрового індивіда. Шматочок секунди — чи шматочок місяця. Хоча, відверто кажучи, магістр Діонізій взагалі цього дня не зачепив мене, не завдав жодної кривди — ані тілесної, ані душевної.

Звідкіля ж ці несправедливі думки? Просто — від страху! Від того страху, що зветься хвилювання. Він властивий акторам, музикантам, промовцям, циркачам… одне слово, це страх окремої людини, яка безпосередньо чи посередньо виступає перед великою кількістю людей. Безпосередньо, як, наприклад, співачка на естраді, а посередньо, як актор у кінофільмі.

Як усім відомо, я мав виступити перед широкою публікою тільки посередньо. На екрані. До того ж на екрані, який

не вимагає великого акторського мистецтва. Виступити просто як телевізійний балакун. На щастя, я набалакав не більше семи хвилин у сорокап'ятихвилинній програмі. Тому подумав, що, може, все обійде мене стороною і не дуже зачепить.

Однак пригадав собі, що саме я (той, що на екрані) говоритиму. І до кого говоритиму! І яким тоном говоритиму!

Я подивився на годинника. І на екран. Там якраз якийсь директор біля «Димаря А» хвалився й пишався, що його підприємства, незважаючи на великі труднощі й клопоти, перевиконують план, тому нічого дивного, що вони були відзначені, нагороджені різними дипломами тощо. Директор говорив солодкаво, виграючи оксамитним тенором. А коли дійшло до запитання, чому димарі його підприємств випускають райдужні дими, він дуже веселенько засміявся і сказав, що то, мабуть, гномики таке змайстрували, а потім (уже серйозно) додав, що для цього на підприємстві є відповідальний і високоосвічений колектив хіміків, котрі могли б пояснити навіть такі смішні дрібниці, як райдуга над димарем.

Тоді той, хто брав інтерв'ю, запитав, чи шановний директор справді вважав таке дивне явище, як райдужний дим і палаючу Віслу, смішною дрібницею? Директор споважнів і зізнався «під секретом» (перед скількома мільйонами телеглядачів? Оце так секрет!), що він вирішив найближчим часом скликати розширену конференцію керівництва з питання дослідження явища, названого «Кольоровими димарями».

Все це має дуже гарний вигляд на екрані, але насправді було інакше, зовсім інакше. Директор був надзвичайно задоволений собою, він насвистував, сміявся, крутив пальцями млинка. Двоє інших директорів, яких раніше показали на екрані, теж поводились майже так само, голосно сміялись, навіть аплодували самі собі.

Я згорбився в кріслі. Ні, я ніколи не відмовлюсь від того, що сказав у мікрофон. Це не був повністю мій власний текст, але я визнав його своїм. І я ніколи не заперечу його і не відмовлюсь від нього.

Я не боягуз, але, щиро кажучи, з віком мої нерви трохи зіпсувались. Найбільше я не зношу галасу. Коли в мене під вікном гальмують автобуси чи сміттєзбиральна машина, мені інколи хочеться видряпуватись на стіни; це дурне перебільшення, але воно не дуже далеке від правди. Звісно, автобуси, які гальмують на вулиці, чи сміттєзбиральна машина — ніщо порівняно з воєнним галасом. Із справжнім бомбардуванням чи навальним артилерійським вогнем. Але ж часи змінились! Все-таки ми вже тридцять п'ять років живемо в спокої, і тільки далека луна доносить з інших континентів глухий гуркіт бомб, тріск автоматів і пронизливий гул ракет. Про це не можна забувати, бо це неправда (а точніше, повинно бути неправдою), що найбільше болить власний зуб, потім — хвороба друга, а насамкінець — смерть п'ятдесяти тисяч людей в Бангладеші.

Однак ми далеко забрели. Саме час повертатися. Адже ми в проекційному залі Краківського телебачення, на Кшемйонках, тобто в Кракові. Це добре, але й не дуже добре, бо саме почалася тридцять перша хвилина програми краківської «Ночі чудес». А це означає, що за дві хвилини на екрані з'явлюсь я. Власною персоною. І водночас то не буде цілком моя власна персона, а тільки її телевізійне зображення.

Але ж моя власна, найвласніша й найсправжніша персона теж тут сидить та ще й давно! Найгірше те, що вона сидить за кілька кроків від осіб, яким незабаром завдасть прикрощів і злегка трусоне їх. Цікаво, що буде далі?