Брати Кошмарик, Магістр і я

Брошкевич Ежи

— Постараюсь. А що потім?

— Потім я насилу викупався, бо напір води був дуже слабкий. Хотів зварити яйця, щоб були рідкі, а вони вийшли круті. Грінки згоріли, молоко пригоріло. Коли потім став шукати сорочку й краватку до неї, нова радість: відлетіли аж три ґудзики! Звичайно, пришиваючи одного ґудзика, застромив собі голку в палець аж по лікоть.

— О, мабуть, була велика голка! І цікаве видовище.

— А ще цікавіше було, коли біг до аптечки по перекис водню й перечепився через власні черевики, наче зизоокий слон на китайській стіні.

Після

цих слів звідкілясь почулось веселеньке хихотіння.

— Нікому не раджу насміхатися з мене! — сказав я голосно.

— Але ж, тату, — обурилась моя дочка Агнешка, — все, що ти розповів, було трохи смішне, проте в мене теж бувають «веселі ранки», подібні до твого, і я знаю, що від таких веселощів можуть заболіти душа й зуби. В тебе дуже болить палець? Старанно продезинфікуй його перекисом водню чи спиртом і обклей лейкопластирем. А надалі ти повинен бути дуже обережним, коли пришиваєш ґудзики до сорочки. Часом це буває ризиковано й небезпечно. Можеш дуже поранитись. І взагалі…

Тільки тепер у голосі моєї дочки Агнешки зазвучала, мов скляний дзвіночок, вранішня веселість. Та водночас дуже близько, наче в мене під тім'ям, щось в'їдливо й нахабно захихотіло. Що це? Ага, ясно: мої улюблені мозкові півкулі! Те, що почала ліва, докінчила права й навпаки.

— Нахабство! — вигукнув я. — Чистісіньке нахабство!

Веселий голос моєї дочки, смішлиної Агнешки, раптом перетворився на крижаний кришталь.

— Не розумію, про що ти говориш. Це ти на мене так кричиш?

— Та ні,— застогнав я, — зовсім ні! В жодному випадку!

— Ой, бували такі випадки!..

— Але дуже давно й дуже рідко, скажи сама, адже рідко?

— Тож на кого це ти, дорогий батьку, щойно так гримав? — спитала вона навіть ніжно.

Легко сказати! Не буду ж я отруювати молодої уяви казками про нахабні, грубі мозкові півкулі, які саме тихенько підсміювалися з мене і взагалі з усієї безглуздої ситуації. Нарешті вони зовсім не по-дурному підказали мені: «Зверни все на мух», — тому що всі жінки в моїй сім'ї ненавиділи всіх і всіляких мух. Вони ламали стільці, розбивали шибки й ладні були зруйнувати всю квартиру, ганяючись за звичайною домашньою мухою.

— Знаєш, донечко, — сказав я, — це я так розкричався на муху.

— Таку велику?

— Еге ж. Дуже велика. Чорно-синя, й гуде.

— Ти прикінчив її?

— Еге ж, прикінчив.

— Браво, тату! — зраділа Агнешка. — Матимеш від мене тістечко з кремом. А тепер скажи, котра зараз година?

— Одинадцять годин дві хвилини.

— Дивно.

— Чому?

— Я ж мала нагадати тобі, що об одинадцятій ти повинен бути на телебаченні. Не стогни так розпачливо, бо, по-перше, в мене серце кров'ю обливається, а по-друге, там чекають тебе, тож нехай почекають. Тримайся, старенький! Привіт, бувай здоровий!

— Я тобі дам старенького! — даремно вереснув я, бо моя люба дитина вже поклала трубку.

Тієї ж миті за моєю спиною відчинилися двері, вбігло, якось дивно поблискуючи очима, двоє собак, а я почув голос бабусі Ірени:

— Одинадцята три… а ти ще вдома?

І відразу

знову обізвався телефон, а в телефоні обізвалась дружина:

— Вже трохи запізнилась, але я повинна була тобі нагадати, що об одинадцятій ти маєш бути на телебаченні. Ти пам'ятаєш чи забув, любий?

— А ти як гадаєш, люба?

— Що я гадаю, те гадаю. Але ти принаймні вже поголився? Так? Дуже добре. Коли ти повернешся додому?

— Думаю, що десь опівночі,— пробурчав я.

— Я тебе чекатиму, добре поводься, бувай здоровий!

Я ще встиг запитати бабусю Ірену: — Мамо! Що означає, коли сняться кістки? Та ще й власні?

Собаки стрибали на мене з усіх боків, помітно зацікавлені.

І в цей час хтось подзвонив біля вхідних дверей.

Бабуся ще встигла відповісти:

— Це означає, що на обід… як сьогодні… буде бульйон, зварений на кістках, і м'ясо з підливою із хрону.

Я чемно подякував за відповідь і після другого дзвінка відчинив двері.

На порозі стояв усміхнений молодик із бачками й маленькими вусиками. Я дуже добре знав його. Він працював на телебаченні.

— Добрий день, пане Льолеку, — всміхнувся я.

— Добрий день, пане Єжи. Як же це так? Ви забули, що сьогодні об одинадцятій починається репетиція на телебаченні?

— Не забув! Заспав! Тільки заспав!

— Це інша справа. Їдьмо?

— Їдьмо.

Льолек — справжній водій. Тому, хоч він і знав, що я поспішаю, та навіть якби я мало не навколішки благав його, щоб їхав швидше, — все було б марно. Дозволена швидкість у місті — п'ятдесят кілометрів на годину! Зате коли ми вискочили на дорогу швидкого руху, Льолек, ніби й не збільшуючи швидкості, обігнав вісім машин, проскочив одне й друге світло, і,— точно за чотири хвилини й сорок дві секунди після того, як я переступив поріг мого дому, — я переступив поріг студії NN, у якій готували програми, що не потребували багато декорацій, великого простору й численних учасників.

Я ввійшов зі світла просто в оксамитну темряву студії. Тому спочатку мені здавалося, що я бачу лише тіні якихось меблів, незграбні камери, світлу пляму якогось екрана, — й більше нічого.

Я заплющив очі, щоб призвичаїтись до темряви. Почав рахувати секунди, але мені перешкодив це робити ніби оксамитний, а насправді ущипливий баритон.

— Нарешті ви зволили з'явитись, — бубонів голос, — щоб зробити ласку й виступити перед захопленим народом.

— Магістре, вітаю вас! — закричав я, ще не розплющуючи очей. — Заздрість виїдає вам мозок?

— У мене немає мозку! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон.

— Я теж так думаю! — радісно вигукнув я.

— Я увесь є мозком. Сам і увесь.

— Магістре Діонізію, — почув я спокійний, але жорстокий Мареків голос. — Ви запрограмовані з точністю до однієї десятої секунди, а сьогодні ви збудили нас із запізненням на сім секунд. Це був жарт? Ні, магістре! Це був скандал, пов'язаний з компрометацією. Що ви на це скажете?

— Що я на це скажу? — голос магістра Діонізія зазвучав якось плаксиво й жалібно. — Я на це, як навколішки.