Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
Я не боюсь ані телевізійної камери, ані кінокамери. Хвилюватись починаю тільки після виступу. Хвилююсь недовго, але дуже сильно.
Я подивився, який вираз обличчя в братів Кошмарик. Здавалося, ніби вони задоволені. Однак мені хотілося впевнитись у цьому.
— Що ви скажете, хлопці, на те, як я розповідав?
— Дуже добре, — обізвалась по-чеському валізка.
— Дуже добре, — в один голос сказали брати Кошмарик. І я з полегшенням відітхнув.
Розділ XV
Я вже казав, що не боюсь телекамери, так само, як і всіляких мікрофонів.
Проте я страшенно не люблю дивитись на себе на телеекрані. Коли дивишся на самоті, то це ще півбіди. Може навіть, усього чверть.
Але коли доводиться дивитись на себе у великому товаристві, тоді та чверть біди чимраз збільшується і в багато разів переростає цілу біду. А я починаю відчувати себе ніяково і часом все більше ніяковію. І що ще гірше — я не можу пояснити, чому з'являється відчуття такої ніяковості.
Може, спробую пояснити це за допомогою порівняння.
Отож, як відомо, кожен із нас любить іноді постояти перед дзеркалом. А дзеркало має таку властивість, що не лише допомагає причесатись чи поголитися, але, буває, пробуджує несерйозні бажання, наприклад, бажання покривлятись. На самоті це навіть цікава розвага — незалежно від віку й статі. Мені подобається кривлятись перед дзеркалом — тільки за умови, що ніхто непрошений цього не бачить. Зате навіть при одному свідкові (не кажучи вже про більшу кількість їх) весела розвага перетворюється на ідіотську, безглузду витівку.
Тому коли я в товаристві бачу себе на екрані телевізора, то починаю почуватись, як той, що, стоячи перед дзеркалом, кривляється і тільки через певний час помічає, що в нього багато свідків.
Чому це так? Бабуся Ірена запевняє, що я скромний і сором'язливий. Дружина посміхається і пошепки пояснює, що моя скромність виникає із самовпевненості, бо мені всього замало. Мені не досить того, що я буваю гостем у мільйонах чужих квартир і говорю там що заманеться…
Бо моя ніби-сором'язливість і ніби-скромність свідчать, що мені всього замало, що всюди, куди я стромлю свого носа, хочу бути найкращим. І соромлюся, коли не буваю найкращим — а це дуже нерозсудливо. «Адже що було б, якби всі були найкращі?» — підтримує її Анджей. «Бути найкращим чи не бути? Ось у чому питання, — розмірковує Агнешка. — Бути не конче треба, але старатися варто», — дійшла вона висновку.
Собаки тільки подивились одне на одного. Блазні! Вдавали, наче вони не знали, в чому справа, й досхочу порозважались.
Ну от, я знову розбалакався про себе, хоч справжніми героями цієї книжки є брати Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон Вернигора. А про що це свідчить? Це свідчить про мою справжню «скромність». Тільки й того.
Однак, незважаючи ні на що, якраз тепер хід подій певною мірою виправдовує мене. Доти, доки брати Кошмарик разом із шановним магістром Вернигорою якось приватно й ніби лише для власної розваги бавилися в «Кольорові димарі», я міг про них говорити. Отож і говорив чимало й цілком відверто.
Тепер ситуація докорінно змінилась. «Кольорові димарі» перестали бути приватною розвагою братів К. та магістра В. (по правді, вони ніколи нею й не були). Вони перестали бути й смішною сенсацією з останніх сторінок газет.
Більше
Отже, почалося! Інтерв'ю, повідомлення, виступи. А між іншими — мій виступ. Мій? Не зовсім мій. Знову головну роль тут відіграли геніальні братики. Найсуттєвішу частину цього «мого» виступу написали вони. Я тільки прикрасив його по-своєму. А тепер відповідатиму за все? Очевидно! Я і тільки я! Адже братики Кошмарик разом із магістром Вернигорою діють чудово, але нишком, за межами впливу громадської думки. А як вони щось і напсували і справа провалиться, то кому насправді перепаде за цю халтуру? Мені й тільки мені, бо, мовляв, кому-кому, а куцому змелеться. То хіба можна дивуватись, що цього разу переляк і страх перед дурною витівкою зросли щонайменше в п'ять разів порівняно з тим, як бувало зі мною раніше.
«Мій виступ»! Коли я записав його чотири дні тому, то мені здалося, що він декому сподобався. І тоді я подумав, що, побачивши себе на екрані, я нарешті позбавлюся відчуття, ніби роблю якусь дурницю.
Так я міркував собі. Поки кіноплівку підготували до першого пробного перегляду, минуло чотири доби.
З огляду на кількість і різноманітність матеріалу, Фуньо зі своєю чарівною Ганною опрацювали й змонтували все в дуже швидкому темпі. Можна навіть сказати — в блискавичному. Вони справили велике враження на всіх, хто тямив у цій справі. Довели, що вони вміють.
Щодо мене, то все було не так добре, як спочатку здавалося. З кожною годиною — і наяву, і вві сні — я втрачав упевненість у собі. А коли нарешті Фуньо з Ганкою відвідали мене вдома, щоб особисто запросити на пробний показ програми «Кольорові димарі», я зустрів їх, наче нічого не сталося, жартував, сміявся, привітався й попрощався дуже сердечно. Але та усмішка була насправді жалюгідною брехнею. Просто я боявся. Боявся, наче молодий актор перед своїм першим виступом у великій ролі. Багато разів я пробував порозумітися з братами Кошмарик, сподіваючись, що вони якось підтримають мене і заспокоять, однак вони вперто не відповідали. Пробував домовитись про таку розмову з Ганкою, але вона (незважаючи на цілковиту згоду свого чоловіка) змушена була відмовитись. Як людина дуже вимоглива до себе, вона до пізньої ночі сиділа за монтажним столом над кіноплівкою нашої програми.
Дома помітили, що зі мною відбувається щось дивне. Здається, в дитячій кімнаті відбулась серйозна нарада. До мене навіть вислали двох послів — Агнешку й Анджея. Звичайно, вони прийшли з собаками, зняли метушню, галас, розсмішили мене вітальним танком Ренні й Массумі. Я майже безтурботно сміявся, коли Анджей запитав:
— У тебе якісь клопоти, тату? Я одразу похолов.
— Ні.
Агнешка, звичайно, чула і запитання, і відповідь. Вона сіла на дивані біля мене — і вони з Анджеєм ніби стиснули мене з обох боків кліщами, щоправда, дуже приємними.