Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
— Це інша справа, — захихотів магістр Діонізій. — Ви хочете, щоб я проспівав сигнал.
— Найкраще підійшла б пожежна команда.
— Це можна зробити. Я заспіваю. А може б, і арію з опери «Паяци»?
— Магістре, не блазнюйте! Бачу, що ви прикріпили додаткову фару; безперечно, це спеціальний рефлектор.
— Правильно.
— Отже, я вмикаю тривожне світло, ви починаєте співати… і ми рушаємо з найбільшою швидкістю.
— Ну, то їдьмо!
— Їдьмо!
Світло, яке я ввімкнув, подіяло дуже швидко й сильно. А що вже казати про «спів» магістра Вернигори! Він одразу почав «співати» на повний голос,
Відомо, що у всьому світі, коли люди на щось задивляться, вони дуже неохоче й надзвичайно повільно поступаються кому-небудь своїм місцем. Так буває в Парижі й Лондоні, в Римі й Чікаго, у Варшаві й Вашінгтоні, а насамперед у Кракові.
Цього разу сталося інакше. В Кракові велика «Ніч чудес» відбувалась не лише на небі. Можна довго розповідати, як ми були здивовані, але досить сказати, що всі оті великі й малі гурти роззяв, втуплених у барвисте коло, яке кружляло над містом, цього разу поквапливо звільняли нам дорогу. Нарешті ми побачили перед собою вузьку й майже безлюдну вуличку Старого Міста. Я не вимкнув світла, однак попросив магістра, щоб він тим часом не демонстрував своїх вокальних талантів. Він дуже неохоче затих. Ми вже наближались до нашої першої цілі — до майданчика, на якому розташований один із найславетніших польських театрів. Коли магістр замовк, я майже зовсім приглушив мотор мого дивакуватого Добряка. Під'їжджаючи до бічного входу театру, я ввімкнув потужніше світло і, побачивши там купку людей, збагнув, що ми все-таки встигли!
Нам пощастило встигнути на першу важливу зустріч.
Під'їхав я повільно, тихо й освітив дуже поважний і мальовничий гурт. Були там королева Барбара, король Зигмунт Август, канцлер, архієпископ, два озброєні рицарі, королівський блазень і театральний суфлер.
Нічого дивного. Просто в театрі всього другий тиждень ставили історичну п'єсу про нещасну долю короля Зигмунта Августа й Барбари Радзівілл, по першому чоловікові Гаштолдової. Про п'єсу казали, що вона громіздка й нудна. Але глядачам сподобалась. Вони ходили на виставу й підглядали за нещасним королівським коханням.
А переді мною зараз були не тільки його королівська величність разом із дружиною, але й майже всі найважливіші особи королівського двору. Годилося порозмовляти з такими високопоставленими. Проте мені не хотілося розмовляти з ними як Єжи Б. Зі мною була маленька кінокамера із вмонтованим мікрофоном (звичайно, робота братів К.). За допомогою рухомого рефлектора мого Добряка я міг організувати для телебачення кілька інтерв'ю. Заважало тільки те, що половину з цих акторів я знав уже багато років, частенько зустрічався з ними, а зараз не хотів, щоб вони мене впізнали. Я насунув свою руду перуку на лоба, — вийшла якась безглузда гривка аж по брови, — змінив голос, та все ж, коли підходив до «королівського двору», серце в мене підкотилося до горла, а душа вступила в п'яти. Розумію, що це звучить дуже по-дурному, але в ту хвилину я саме так почував себе.
Мене, на щастя, не впізнали. Коли я скромно попросив «королівське подружжя» та «придворних» сказати кілька фраз для телебачення, виникло невелике замішання, всі присутні почали проштовхуватись ближче до камери, куди сягав сніп світла. Мені вже нічого було боятись, що мене розпізнають.
Я став спиною до світла,
— Що я про все це думаю? — мовив «король». — Отож… тобто… мені здається… я навіть переконаний, що нічого не думаю.
«Королева Барбара» мило засміялась.
— А я думаю і навіть певна, що це справа якихось нерозпізнаних літаючих об'єктів. Літаючі блюдця, літаючі тарілки тощо!
— Го-го-го! — засміявся міністерським басом «канцлер». — Жінкам завжди в голові кухня: блюдця, тарілки…
— Йолоп! — сикнула «королева Барбара». — Сам важить на двадцять кілограмів більше норми, а наговорює на жінок!
— Слухай-но, Госько… — почав уже зовсім приватну сварку «канцлер».
Я одразу перепинив їх, підставляючи мікрофон обом «рицарям» — одному «рицареві» в чорних обладунках, а другому — в блакитних.
— А що ви скажете?
«Рицар» у чорних обладунках пошкрябав картонною рукавицею по картонному шоломі. В цей час я помітив, що суфлер швидко, пошепки й майже нечутно підказує щось «рицареві» в блакитних обладунках.
Чорний «рицар» перестав шкрябати шолома й засміявся кумедним тоненьким голосом:
— Що це таке? Що це може бути? А хто ж його знає? Я тільки можу сказати: холера його знає!
— А ви? — звернувся я до «рицаря» в блакитних обладунках. Суфлер одразу відступив у темряву, подалі від мого мікрофона.
«Рицар» у блакитних обладунках уже встиг зняти свого шолома, встиг навіть причесати дуже розкуйовдженого, білявого чуба.
Коли я повернув у його бік камеру й мікрофона, він пустотливо посміхнувся й підморгнув оком. Може, упізнав мене?
Адже багато років він дружить із моїми дітьми, а останнім часом заприятелював і зі мною.
Однак, крім пустотливого підморгування, більше нічого не трапилось.
— Правду кажучи, я про це якось не думав. Тому нічого певного не можу сказати. Я спроможний висловити хіба що кілька припущень. По-перше, я не вірю в літаючі тарілки й у всяких там інопланетян.
— Нахабний хлопчисько! — сикнула «королева».
— Вибачте, ваша величність, — мовив справді трохи нахабний «рицар», — але я висловив тільки несміливе припущення. Я припускаю, що всі наші кольорові димарі мають зв'язок із нашими земними справами. Димарі виростають па землі, і їх будували люди. Тому ймовірно, що за всіма тими барвами й кольоровими димарями хтось криється. Якісь фахівці з хімії та фізики. Або… навіть насамперед… якісь фахівці з охорони середовища. Бачачи біля камери саме вас, шановний пане редакторе, гадаю також, що цю таємницю невдовзі буде розкрито.
І він приязно й шанобливо посміхнувся.
— А ви таки нахабний хлопчисько, — підтвердив я. — Тисячу разів казав вам, що я не шановний редактор! Колись бував редактором, а тепер, уже протягом багатьох років, — вільна людина. До мене слід звертатися: «пане Єжи»… Дякую всім. Про дату й годину телепередачі повідомимо. До побачення.
І вмить нас біля театру не було. Мій поштивий Добряк одразу рушив чвалом. Я тільки встиг почути вигук «його величності Зигмунта Августа»:
— Нещасний хирляк!