Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
Ми з магістром дуже добре знали, що нас чекає протягом найближчих трьох годин і дальших шести днів. Та все ж нас трясло й тіпало, як трясе й тіпає піаніста, що вперше виступає перед великим, переповненим людьми концертним залом. Нам навіть розмовляти не хотілось. Я походжав туди-сюди, а магістр. Діонізій (так само схвильований, як і я) ходив, мугикаючи щось собі під ніс, по колу діаметром метрів із десять. Стрілки годинників ледь-ледь повзли, неначе слимаки, що розігнались бігти.
О двадцять другій годині двадцять п'ять хвилин магістр Діонізій перестав кружляти по колу й став у мене на дорозі.
— Про що ми з вами розмовляємо, пане магістре? — спитав я, приязно посміхаючись. — І навіщо?
— Розмовляти ми, звичайно, будемо. Але без жодних ввічливих смішок та пересмішок, реверансів і блазнювання.
— Чому ви стали такі серйозні, пане Діонізію?
— Я вже вкотре нагадую вам, що до мене треба звертатись: «Пане магістре Діонізію». Ясно?
— Ніч темна, — мовив я, — але справа ясна. Отже, про що ми будемо розмовляти?
— Ми не будемо розмовляти, ви повинні тільки слухати. А я, магістр Діонізій, говоритиму. А точніше, викладатиму.
Вже й без цієї короткої розмови я був роздратований. Я повторював собі, наче слова перед уроком з англійської мови, що протягом найближчих годин маю зробити й залагодити. А магістр забрів у все це, як корова в конюшину. Я сказав: «Ну, я слухаю вас». І тоді цей двадцятисемисантиметровий багаторазовий магістр починає розпитувати мене про мої найголовніші обов'язки й наміри, — так, наче я в п'ятому класі. Або в шостому чи сьомому…
Опинившись у такому становищі, я почав прикидатись трохи ображеним. Бо в мене є вада — я не вмію ображатись по-справжньому. Тому насправді я спокійно слухав багаторазового магістра Вернигору. До того ж, у ролі вчителя він був незрівнянний.
— Отож, — пояснював магістр, — вже довгий час готують велику й прекрасну краківську «Ніч чудес». Коли кажу, що велику й прекрасну, — підвищив голос магістр, хоч я не випиляв жодного недовір'я, — то це справді буде велика й пркрасна вистава! А ви що? Всі ваші знайомі, зв'язані з операцією «Кольорові димарі», працюють, стараються, напружуються й надриваються так, аж під грудьми в них болить. А ви? Ви дуже перетрудились? Лише привезли пана Рудавого на потрібне місце, а потім мене на цей, нічого не скажеш, таки цілком незвичайний спостережний пункт.
— Чому «цілком»? — спитав я.
— Тому що не частково! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон. — Розкидайтесь і далі такими блискучими дотепами! Тоді…
— Що тоді?
— Тоді через тиждень уся родина покине вас. Собаки вас загризуть. А чужі люди втопчуть ваші закривавлені останки в землю на алеї Трьох Пророків. Ясно?
— Наче ясно, але не зовсім. До речі, дорогий пане, котра зараз година?
— Двадцять дві години двадцять сім хвилин. За дві хвилини почнеться «Ніч чудес». Тому напружте всі мізерні залишки своїх здібностей.
— Залишки? — запротестував я. — Ось я вам покажу «мізерні залишки»! Нахабство!
— Нахабство нахабством, а час минає. Ви просто приготуйтесь, напружте зір і пам'ять. У будь-яку мить може почати відбуватись щось незвичайне. Пильно дивіться й слухайте, бо ваше завдання полягає в тому, щоб усе це точно й старанно описати. Незалежно від інтерв'ю,
Я відчув, як на мене валиться й придушує тягар відповідальності. Звичайно, я сподівався, що брати Кошмарик захочуть запросити мене саме як літописця всієї цієї дуже заплутаної історійки. Та одна річ — сподіватись, а зовсім інша — дізнатися напевно. А зараз я дізнався напевно. Не буду приховувати, — мене охопила справжня, глибока тривога: чи зможу я винести на своїх плечах кам'яний тягар відповідальності? Чи хоча б певною мірою впораюся з завданням?
Схоже на те, що брати Кошмарик, пообіцявши «Ніч чудес» над Краковом, справді підготували грандіозне видовище. Я вже дещо знав про головну мету пригоди, яка нас чекала. Проте дуже мало, власне, майже нічого не знав, як появляться перед містом і людьми великі й маленькі чудеса цієї дивовижної ночі в долині Вісли.
— Увага! — сказав магістр. — Приготуйтесь! Залишилась усього одна хвилина. Що, вам стає страшно? Дуже давно не писали на замовлення. Чи ж не так?
— Так, — жалісно зітхнув я.
— Не засмучуйтесь, — і магістр Діонізій Гібридон доброзичливо поплескав мене по литці.
Я мимоволі заскреготав зубами. Але й на це в мене вже не зосталося часу.
— Вже! — крикнув магістр. — Гін, гіп, ур-ра!
Справді, привід для крику був!
Почалося!
Розділ ХIII
Перш ніж я почну розповідати, що тієї ночі відбувалось над Краковом, хочу зробити лише одне повідомлення. А саме: легкий вітер, який дві години тому повівав над містом, зовсім ущух. Ніч стала безмовною, як морські глибини. Зірки освітлювали й сповнювали ті глибини, немов глибоководні риби.
Та раптом вони почали тьмяніти — одне сузір'я по одному. Зате небо стало якось дивно і райдужно яснішати!
«Кольорові димарі»! Не інакше! Над містом тепер запала тиша, така нерухома й безсила, як велика морська тиша. А з окремих димарів, що оточували місто, все яскравішим райдужним вінком здіймались угору стовпи кольорових димів, і небо від них чимраз яснішало. Почалося це, як уже я казав, о двадцять другій годині тридцять хвилин. Через п'ять хвилин місто, яке звичайно, готуючись до сну, поволі гасить світло, заблищало першими острівцями світел, з острівців почали утворюватись острови, а хвилин за двадцять уже цілі квартали стали перетворюватись на архіпелаги й континенти.
А потім навколо острівців, островів і континентів здіймався все гучніший гомін веселих людських голосів. Світло частково вже погасло, але з усіх боків наростав шум натовпів, ніби це був не показ «Кольорових димарів» у двадцятому столітті, а грізний напад татар у половині тринадцятого століття.
Ми з магістром мали двадцять хвилин, аби докладно роздивитись, що відбувається над дуже старим містом і на споконвічному небозводі.
Видовисько справді незабутнє! Цього разу «невідомі творці» райдужних чудес і видовищ над королівським містом Краковом поводились, наче королівські художники й декоратори.