Брати Кошмарик, Магістр і я

Брошкевич Ежи

А мені знову треба було поспішати. Я домовився зустрітись біля головної вавельської брами, з того боку, що від Вісли, з Фунем Прекрасним і його знімальною групою. А магістр мусив з'явитись на Скелі Твардовського. До того ж іще треба було організувати багато інтерв'ю, таких, як я мав біля Великого театру. Ще замолоду я пробував свої сили в журналістиці. Більше тридцяти років тому. Тоді телебачення нікому ще й не снилося. Магнітофони були тільки в працівників радіомовлення. Щоб підготувати інтерв'ю, треба було мати добру пам'ять. Свого часу я зробив за день близько тридцяти інтерв'ю з делегатами

першого повоєнного з'їзду письменників. З усіма найпопулярнішими письменниками того періоду. Інтерв'ю я віддав головному редакторові. Він сказав, що зовсім непогано і що він їх надрукує. Аж тоді я перелякався, чи не помилився десь, чи не переплутав письменників, їхніх прізвищ, самих інтерв'ю. Потім виявилось, що все гаразд і немає чого боятись.

Відтоді минуло багато часу. І знову цього вечора мене охопила тривога. Незважаючи на те, що в мене були кінокамера, мікрофон і добре освітлення. Але не було вже в мене тієї молодості, змішаної з нахабством відваги, які я мав тридцять років тому. Та все ж, пообіцявши братам Кошмарик, Фуневі Прекрасному і його справді красивій дружині, що я підготую такі інтерв'ю, я не міг відступати. Мене дратувала перука, яка весь час зсувалась на ліве око. Я зняв її і віддав магістрові, щоб він заховав. Це його дуже розсмішило. А мені не було смішно!

Ми повзли на першій швидкості вздовж плантів, потім звернули на Славковську. Нас затримав міліціонер служби дорожнього руху. Поводився він навіть ввічливо. Я показав йому посвідчення з телебачення із вкладишем начальника служби руху, який дозволяв їздити по місту, незважаючи на всі заборонні дорожні знаки.

Міліціонер вибачився, відкозиряв, а я зненацька навів на нього камеру й запитав, що він думає про цю «Ніч чудес».

Міліціонер навіть оком не змигнув.

— Громадянине редакторе, — відповів він, — у зв'язку з цією справою не було жодних інструкцій. Дозвольте йти.

Хитро посміхаючись, він пірнув у чималий натовп, і я тільки й бачив його.

Зате на Ринковій площі зібралося стільки людей, що можна було взяти десять тисяч інтерв'ю. Звичайно, мені й на думку не спало провести більше розмов, аніж було визначено.

Я запитав більше десяти осіб різного віку, різної статі, різних за фахом. Серед них були: професор і художниця, моряк і офіціант, двоє підлітків і дев'яносторічний пенсіонер-металург, один поважний директор, вчителька, футболіст, волейболіст, а також… Вистачить, досить!

Досить перераховувати.

Важливо те, що за двадцять хвилин до півночі я залишив магістра на умовленому місці на березі Вісли, а за п'ять хвилин до півночі вже був на Вавелі, звідки найкраще видно річку і де вже очікували слушної миті краківська телевізійна знімальна група й група Фуня та Ганки. Були там і обидва брати Кошмарик. Ярек уже без перуки й жіночого вбрання, Марек зняв сиву перучку й відклеїв сивуваті вусики, які робили його схожим на якогось багаторазового лауреата Нобелівської премії.

Я під'їхав до місця, де стояли камери, привітався зі знімального групою Краківського телебачення, яка не раз бувала в мене (першокласний колектив і чудові хлопці). Привітався з варшав'янами, з якими ще не встиг познайомитись.

Та ось пролунав через мегафон Фуневий голос.

— Увага, увага! Закінчується

двадцять третя година п'ятдесят дев'ять секунд! Усі на місця! Камера номер один починає знімати річку вище Дембніцького мосту й поволі спускається вниз. Камера номер два знімає річку від вершини вавельського дракона й посувається якомога далі проти течії. Я хотів би пояснити, що…

— Потім, любий, — перебила його Ганка, — залишилося десять секунд.

Фуньо опам'ятався.

— Увага! — вереснув він, наче вдарив по барабанних перетинках. — Готові?

Йому відповів хор голосів:

— Так!

— Ввімкнути! — закричав Фуньо. — Три, два, один. Уже!

Камери озвалися дуже тихим теркотінням. Його заглушили загальний стогін і далекі вигуки людей. Ніхто, власне, не знає, хто й коли вжив старовинного вислову «Вісла палає». Навіть невідомо, чи першим вигадав його якийсь вельможний пан, чи вбогий шляхтич. А може, якийсь хоробрий плотогон чи учень Академії? Байдуже. Тому, що цієї миті важливим було тільки одне. І сталося те, чого не описано в найдавніших літописах.

Вісла запалала. Саме так! Із-за Бєлян, далі за Тиньцем понад чорними, мов смола, і важкими, ніби чорна олійна фарба, хвилями застрибали невеличкі, але неймовірно барвисті вогники. Їх усе прибувало. Здавалось, ніби райдужне коло над містом розсипалось на дрібні крихти, а вони, опадаючи на річкові хвилі, оберталися на вогники.

Ті вогники так майстерно переплітались між собою, що утворювали щось подібне до стобарвної райдуги.

На обох берегах Вісли збиралося все більше людей. Хтось викликав пожежну команду, ще хтось — міліцію. Водночас приїхало сімнадцять машин, від великих пожежних, до звичайних міліцейських «фіатів». Багато людей, що вигукували: «Вісла палає!» — почали сміятися, аж за боки хапались. Але через кілька хвилин виявилось, що, задивившися на стобарвну вісляну райдугу, натовп роззяв почав відпихати слабкіших все ближче до річки. Це вже ставало небезпечним. У місцях, які були найбільше під загрозою, пожежники й міліціонери вправно стримували тиск натовпів. Та видно було, що їм чимраз важче це робити.

— Пане Фуню, — обізвався Ярек. — Ми вважаємо, що ви матимете досить матеріалу про палаючу Віслу. Цей натовп стає небезпечним.

— В жодному випадку! — вереснув Фуньо. — Я особисто…

— Дорогий чоловіче, — сказала Ганка таким солодким голосом, аж мороз побіг поза шкірою. — Тобі особисто, як і нашим знімальним групам, в жодному випадку не бракує матеріалу. Хіба ж не так, мій коханий?

— Так, — шепнув Фуньо. — Ти маєш рацію, моя єдина.

— Отже, — сказав Ярек, — ми гасимо Віслу. Магістр чує нас?

— Дуже добре. Отже, гасимо.

Спершу потемніло небо над Тиньцем. Потім із-за Бєлян почала насуватись чорна тінь, яка ставала все грізнішою. Навколо запала тиша.

Натовп перестав спостерігати. Середина річки вже зовсім потемніла, лише де-не-де біля берега світилося кілька десятків заблуканих вогників. Їх чимдалі меншало. І ось вони зовсім зникли.

Небо теж стало по-нічному темним. Річка знову масно чорніла.

Зробилося якось убого й сумно. Я швидко розпрощався з Ганною і Фунем, потиснув руки братам. Домовився з ними, що післязавтра після полудня чекатиму на телефонний дзвінок.