Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
— Магістре, — засміявся я. — Присягаюсь вам, що, по-перше, ми не спізнимось, по-друге, нічого з нами не станеться і взагалі ми не будемо мчати вночі, без тями й наосліп.
— Слово?
— Слово!
— Але яке? Чи таке, як шість помножити на шість буде тридцять шість?
— Слово честі! — підтвердив я. — Так само, як сім помножити на сім буде сорок… з грошами.
— З якими грошами? — гаркнув магістр.
— Ох! З дев'ятьма грошами. Видати вам решту?
— Дякую. Але, пане Єжи, не перегинайте палиці! Справді сомокеруючі автомати, як, наприклад, магістр Діонізій Гібридон Вернигора, не божеволіють,
— То й що з того?
— А те, — вереснув магістр, — що коли ми протягом найближчої хвилини не вирушимо в дорогу і я зганьблю себе тим, що не виконаю наказу й не виконаю плану, то я вас, любий пане Єжи, так відлупцюю, що ви ще років зо три будете пригадувати, чого це у вас так болять ребра. Авжеж, голова забуде, але ребра довго пам'ятатимуть.
— Магістре, — промовив я з відразою, — це був би перший в історії ганебний і хуліганський випадок, коли людину побив гном. Зараз вирушаємо. Проте цієї розмови я не забуду.
— Я також, — буркнув Вернигора. — Як вісім помножити на вісім і сім помножити на вісім.
— Увага! — гукнув я в темряву, й ми так зірвалися з місця, наче в Добрякові пробудився якийсь добрий чорт моторизації.
Ви можете запитати, який чорт? Мовляв, таких звірят немає.
Я теж певен, що їх ніколи не було, не буде і взагалі немає.
Гаразд. Але що з моторизацією? Адже відомо, що моторизація — це бісівська справа. До пекельних справ я не втручаюсь, бо єдине «Пекло», яке існує, існує в поемі чудового італійського поета Данте. Й до того «Пекла» я не насмілився б уставити навіть кому, не кажучи вже про крапку. Та все ж моторизація — справа бісівська. В зв'язку з цим виникли й мої підозри та гіпотези моторизації, які я поділяю на два види.
По-перше, на добрих і злих.
Злі насилають тумани, зливи, ожеледицю, так звану «склянку», проколюють шипи, збивають з дороги, наштовхують на неосвітлений причеп чи па підводу й роблять багато інших капостей.
А добрі? Вони, як відомо, добрі. Вони не дозволять скривдити свого водія. Вони допомагають йому, застерігають і охороняють його.
Крім того, автомобільні чорти діляться на однослідних і двослідних, а далі на: пасажирських, вантажних, рефрижераторних, цистернових тощо.
Добряку, мабуть, дістався при розподілі якийсь порядний і слухняний напівчортик, в якого завдяки роботі братів Кошмарик і магістра Вернигори зненацька наче виросли крила. А разом із крильми додалось багато нової сили. Я відчував, що в ньому відбувається, і це дуже підбадьорювало мене. Тим більше, що я ніколи не мав клопоту з моїм Добряком.
З самого початку я був певний, що мого Добряка доля наділила якимсь винятково слухняним і добродушним чортенятком, обережним і завбачливим. Я ніколи не зловживав його добродушністю. Намагався бути таким, як і він — добродушним і дуже обережним.
Але зараз я був змушений ризикувати — мусив поспішати. Я надміру розбалакався й даремно посварився з магістром Діонізієм. Тепер уже сам почав непокоїтись, що ми запізнимось. Ми зірвалися з місця, наче на мотоциклетних змаганнях па світову першість. Магістр якось огидно зойкнув позаду, а я блаженно посміхнувся. Я так рвучко стартував, що переднє колесо мало підстрибнути більш ніж на півметра. Проте цього не сталось. Ми їхали з швидкістю
Нарешті й магістр почув мої слова.
— З ким це ви так розмовляєте?
— З нашим однослідним механічним транспортом, дорогий магістре.
— Ви зовсім збожеволіли чи тільки трохи?
— Поки що тільки трохи. А зараз міцно тримайтесь. Ми поїдемо навпрошки й перестрибнемо через рівчак! Увага!
Магістр знову приглушено зойкнув і, як мені здалося, дуже міцно заплющив очі. Але порядний Добряк не підвів нас. Він так перестрибнув через рівчак, ніби мріяв про політ. Або принаймні про світові мотокроси, з різними перешкодами, пастками та небезпеками. Хвилину тому він обох нас налякав, але зараз ми опинились на рівній безпечній поверхні, і Добряк лише тепер помчав, щоб показати, що він може.
— Гіп, гіп! — вереснув магістр.
— Ур-р-ра! — закінчив я нашу вдячну похвалу можливостям мого мопеда й слухняності моточортика.
Запитав магістра, котра година. Виходило, що ми не тільки не спізнимось, а зможемо прибути на місце раніше, ніж домовились. Це було б можливо (навіть абсолютно певно), коли б дороги були порожні, як завжди буває о цій порі в старовинному, поважному місті.
Проте зараз не час говорити про те, що могло б бути. Важливою й суттєвою була дійсність. Адже сьогодні, коли настала ніч, почали відбуватися дивовижні речі. Можна сміливо сказати, що почали відбуватись речі абсолютно, винятково надзвичайні. Завдяки десяти димарям, що диміли навкруги міста і в самому місті. Тому не дивно, що не тільки на тротуарах, а й на бруківці утворювались затори — люди спостерігали за кольоровими димарями й райдужними колами, що виростали на такому барвистому небі, якого ще ніколи не бачило тисячолітнє Місто.
— Ну то й що? — забурчав магістр Діонізій. — Ви зрозуміли нарешті, чому я наполягав, щоб ми квапились? Той час, що виграли, їдучи навпрошки, ми втратимо в цій товкотнечі. І ви будете пунктуальним тоді, як рак свисне, а коза проспіває головну арію з опери «Паяци».
— Хто з нас паяц — ще побачимо, — відказав я. — А поки що я маю до вас прохання, магістре Діонізію.
— Яке ще там прохання?
— Заспівайте-бо щось!
— Що? Вам хочеться одразу зробити з мене паяца?
— Зовсім ні.
— А кого ж?
— Сирену!
— Пане Єжи, — зашепотів переляканий магістр, — що з вами діється? Ви хочете перетворити мене па чудо-дівчину з риб'ячим хвостом? Таку, як та, що своїм співом зачаровувала стародавніх мореплавців? Пане Єжи! Ваша пропозиція обурлива, образлива, непристойна, зневажлива і неввічлива.
— Мені не потрібний ні риб'ячий хвіст, — відповів я холодно, — ані чудо-дівчина, ані зачаровані мореплавці.
— Ні-і-і?
— Зараз мені потрібний звук сигналу тривоги якоїсь привілейованої автомашини. Наприклад, пожежної команди, міліції чи «швидкої допомоги».