Брати Кошмарик, Магістр і я

Брошкевич Ежи

Вони вибрали саме ті димарі, які оточували місто. Не злякалися пізньої пори. І тепер над ледь помітними тінями димарів поволі, з великою гідністю почали здійматися барвисті повітряні колони. Кожна з них була схожа кольором на інші, але так здавалось тільки на перший погляд. А придивившись уважніше, можна було помітити, що одна кольорова колона відрізняється від другої, друга — від третьої, третя — від четвертої і так само далі, аж до десятої. Тому що в кожній з них вирізнявся один або два кольори. Тут жовтий і зелений колір були яскравіші за інші, там — червоний і блакитний, а ще далі — фіолетовий, помаранчевий чи ясно-синій.

Місто вже шуміло десятками голосів. Ми з магістром Діонізієм (а також зі славним Добряком) були ще в безлюдному місці, з

якого все-таки чудово видно все місто. Що це було за місце, я не скажу. Фахова таємниця. Насамперед нізащо не викрию цього місця перед так званими «туристами», бо найпізніше через місяць тут би валялися побиті пляшки, бляшанки з-під консервів, купи курячих кісток і яєчних шкаралупок. Адже відомо, що значна частина нашого населення полюбляє красу навколишньої природи. Дуже гаряче захоплюється тією природою протягом перших десяти хвилин. А потім? А потім від подиву й захоплення з'являється страшенний апетит. І ось одна, друга, десята й двадцята сімейка сідають на пледах, бажають одне одному приємного апетиту; а тоді западає тиша, чути лише завзяте жування, брязкіт консервних бляшанок, бахкання корків і дзенькіт скла. Таким чином, після десяти хвилин захоплення й години посиленого харчування ці доблесні «туристи», кожен з яких в середньому важить дев'яносто кілограмів (неповнолітні важать удвоє менше), спускаються в долини, обмінюючись такими вишуканими дотепами, як наприклад: «Що в солдата під ліжком? Порядок!» А лоби в них мокрі від перепою, щоки одутлі від переїдання, а мозок, як правило, спить. Страшно глянути на тих «туристів». Страшно про них подумати!

Отже, я пояснив, чому не збираюсь називати місцевість, звідки ми вдвох з магістром Діонізієм спостерігали, як над Краковом появлялось незвичайне видовище.

Зрештою, ми не приїхали сюди як двоє вишуканих спостерігачів грандіозного видовища.

За підрахунками, щоб потрапити туди, де був розташований димар, позначений на нашому плані літерою «Б», ми повинні були вирушити звідси десь хвилин за вісім. «Димар Д» був на чималій відстані, але брати Кошмарик передали мені через любого магістра бінокль, він був невеличкий, однак у багато разів збільшував зображення. Завдяки йому я розрізняв не тільки постаті, а й обличчя людей, які метушились біля підніжжя димаря. Я одразу знайшов найважливіших для мене осіб, їх було чудово видно при світлі рефлекторів.

Побачив я пані Ганку біля центральної камери, Фуня, що бігав від камер до мікрофонів, від мікрофонів до рефлекторів і назад, директора Єжи, який, виблискуючи своєю перукою, ніби зірка, знову тримав у руці мікрофона, записуючи розмову якоїсь Поважної Особи з молодою, мило усміхненою журналісткою: «кореспонденткою», що здавалася мені схожою лише на одну людину в світі — на Ярека, який надів на себе перуку мами-астронома та жіноче вбрання. У Поважної Особи рот не затулявся, Ярек посміхався з притаманною йому чарівністю, а Рудавого трясло, як у лихоманці.

— Увага, — сказав магістр, — за п'ять хвилин вирушаємо. Треба ще раз перевірити на карті нашу трасу, бо хоч у мене й бездоганна пам'ять, але в карті можуть бути помилки.

— Магістре, — суворо сказав я, — дуже добре знаю, що у нас бездоганна пам'ять, та водночас із кожним днем пересвідчуюсь, що в вашому доброму вихованні дуже багато прогалин.

— Вибачте, будь ласка, але, на жаль, так мене запрограмовано. А крім того, чи ви впевнені, що, не маючи перед очима карти, зі своєю артистичною неуважною вдачею ви не викинете мене разом із тим дивакуватим Добряком на якому-нобудь крутому повороті? Нагадую, пане Єжи: в мене немає жодних причин для тривоги. Гепнусь у який-небудь грубий мур — то що з того? Зробиться в мені велика діра. В найгіршому випадку порвуться мої ковпак та кирея і зіпсується зачіска. А ви? Підрахувати вам зараз, з якою силою може той, що їде зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину, гепнути в тверду перешкоду і що з ним тоді відбувається? Отож відбувається…

— Отож відбувається те, дорогий магістре, що ви забули про час. Ми мали виїхати звідси три хвилини тому. Але

вам забаглося погомоніти про невправного водія. Чи ж не так?

— О рятуй, Юлеку! — зойкнув магістр Діонізій Гібридон.

— Який Юлек? — здивувався я.

— Звичайно, Цезар! Юлій Цезар! — пробелькотів магістр і раптом вереснув павиним голосом: — Рушаймо, любий пане Єжи! Рушаймо! Скачімо! Чвалом!

— Скачімо? Чвалом? — здивувався я. — Ви хочете зробити з мене улана? Чи це не занадто, магістре Діонізію? Будь ласка, не забувайте, що я маю дотримуватись дорожніх правил. Я ніколи не належав до водіїв, які гальмують машину за допомогою придорожньої верби, придорожнього рівчака, шлагбаума чи всіляких будівель, — починаючи з дерев'яних хат і закінчуючи двадцятиповерховими висотними будинками. Тому я запитую: чи ви захочете повірити в ті верби, шлагбауми, хати й висотні будинки?

— Захочу! — простогнав магістр.

— Цього мало, — сказав я, — ви повинні повірити. І то без жодних вагань!

— Присягаюсь, що вірю.

— Без вагань?

— Без.

— Отже, як і в що ви вірите?

— Як у те, — репетнув магістр Діонізій Гібридон Вернигора, — як у те, що а плюс в дорівнює в плюс а, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи і насамперед, що Е дорівнює mc в квадраті! Ясно?

— Ясно, — відповів я і ввімкнув мотор мого Добряка, який набув властивостей гоночного автомобіля.

Але протягом тих кількох секунд, що залишались нам до гонитви за втраченим часом (тобто спізненням у так званому графіку), я все ще не рушав з місця. Причина була гарна і водночас дивна. Просто різнобарвні колони, що здіймались над містом, почали вгорі ширшати й горизонтально пливти по колу високо в повітрі. Згодом барвисті смуги, які випливали з верхівок колон, з'єднались у якесь ніби зачароване коло. І над усією краківською привіслянською долиною закружляв величезний райдужний вінок, наче справжня райдуга, що відірвалась од землі й заблукала в нічній темряві. Було на що подивитись, і я затягував не дуже мудру розмову з магістром, щоб удосталь намилуватись прекрасною надкраківською панорамою «Кольорових димарів».

Я знав, що як тільки ми вирушимо з цієї гарної місцини, закінчаться всі захоплюючі видовища. І хоч я також знав, що все це означає, однак дивився, дивився й не міг надивитись. Як мала дитина! А магістр? Він перестав вигукувати, галасувати, стогнати й заклинати мене всіма своїми святощами. Він прихилився головою мені до спини й розпачливо пошепки повторював собі табличку множення, щоб заспокоїтись.

Я не дуже дивувався, він не менше ніж я був відповідальним за час, за нашу пунктуальність і добросовісність нашої роботи. Тільки, бідолашненький, не знав, що на карті нашої дороги, яку дав мені Марек (тобто на магістровій карті і моїй), я виявив дві подробиці: знайшов два старі й ніде не по-значені проїзди — вузькі й круті. На них не дали б собі ради ні автомашина, ані кінь чи навіть мотоцикл. Зате для Добряка місця там напевно вистачить. Я вирішив втішити магістра.

— Дорогий пане Діонізію, — обізвався я дуже сердечним тоном.

— Вісім помножити на вісім… — тихенько захлипав він. — Слухаю вас, пане Єжи. Шістдесят чотири. Чому ви… вісім помножити на дев'ять… так знущаєтеся з мене? Ніби з якогось гномика.

— Вісім помножити на дев'ять — сімдесят два, дорогий магістре, і я зовсім не знущаюся з вас… та ще й ніби, як з якогось гномика, бо я з дитинства люблю гномиків… я хотів тільки трошки довше подивитись на краківську «Ніч чудес».

— Гарне чудо! Ми вже спізнились на вісім хвилин. Тепер ви будете розганятись і без тями мчати на своєму Добрякові. І буде тільки одне незабутнє краківське чудо: якщо вам пощастить не розбитись на друзки на якомусь завороті. Благаю вас усіма можливими табличками множення, будьте обережні! Трохи запізнимось. Але краще спізнитись на вісім хвилин, аніж прибути точно на власний похорон.