Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
Тепер усе вмістилося на одній таці, я взяв її й виніс до кухні. У вітальні бабуся Ірена вже витирала найнижчий ряд книжок, і я міг з полегшенням відітхнути. Незважаючи на це, в мене було якесь неясне почуття, ніби я про щось забув.
Так і є. Забув узяти зі столу вазу для тістечок, а також зачинити двері.
Повернувшись до своєї кімнати, я побачив коло столу обох собак, а на столі три безе — позаконкурентні бабусині вироби.
Гірше було те, що мені самому хотілось безе, Навіть дуже хотілось. Та хіба ж їстимеш, коли з одного боку на тебе дивляться двоє очей сумного філософа, а з другого — імлисто поблискують оченята сумної панночки.
— Вам
У Відповідь почув два легенькі, мов вітерець, зітхання. І якби я не знав, що в погляді цієї парочки прихована ще й ница пронирливість, то міг би розплакатись. — Ви, мабуть, з'їли б отаке безе, крихке й солодке?
Погляди все ще були сумні, але об стілець застукали два хвости, як барабани на параді. В такі хвилини мені часом кортить дізнатись: чи собака керує своїм хвостом, чи хвіст собакою?..
Я спитав їх про це.
«Сьогодні така гарна погода, — ввічливо пирхнув Ренні.— Аж приємно махати хвостом».
Массумі виявила певну неуважливість, оминувши розмову про хвіст.
«Ах, — зітхнула вона, — якби солодкі безе мали ще смак копченої грудинки».
Я перестав вагатись.
Почастував гостей тістечками, сам теж з'їв одне, потім вирядив Ренні й Массумі на їхнє місце в кімнаті дітей.
А сам сів біля телефону. Десь із півгодини шукав Когось Важливого в Варшаві.
Нарешті знайшов-таки. Розмова тривала близько години, але я не шкодував грошей. Це була саме така розмова, на яку я сподівався, якої чекав і на яку покладав надії.
Розділ XII
Годинник на ратушній вежі сповістив місто, що зараз вісімнадцята година. А це була вже година заспокоєння.
Деякі ловці сенсації, названої «Кольоровими димарями», висловлювали своє глибоке розчарування й незадоволення.
Нетерплячі приїжджі, не дочекавшись о дванадцятій годині жодної кольорової вистави, вже близько тринадцятої почали поволі роз'їздитись. На другорядних дорогах зникали затори, на магістралях панував уже нормальний рух, його приплив, порівняно з відпливом, усе зменшувався. Настала, як уже я казав, година заспокоєння і — не буду приховувати — глибокого розчарування.
З міста виїздило все більше машин. Поїзди, що відходили з вокзалу Центральний Краків, були переповнені, а ті, що прибували, — майже порожні. Дійшло до того, що після марного чекання вистави багато Краків'ян виїхали з запізненням на вихідні дні в Татри і в дачні місцевості поблизу Кракова.
Пішоходи вирушили на вечірні прогулянки під тихим зоряним небом.
Нерозумно надто легко роздратовуватись у дуже старому й задумливому місті. Особливо о тій порі, коли смеркає, і вдосвіта.
Буває, прихилишся до муру, а він наспівує мелодію з вісімсотих років. Або ступнеш на камінь, а камінь дзвенить, наче під сталевою рицарською стопою. А часом у вузькій вуличці залунає весела пісенька народних акторів, яких називали рибалтами.
У цьому місті в гарну погоду завжди варто дочекатись вечірніх тіней, що все густішають. Того дня також слід було почекати, коли настане вечір. Тому що за планом, розробленим братами Кошмарик і Фунем Прекрасним для його знімальної групи та додаткових груп Краківського телебачення, операція мала початись о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин. Точніше — перший сигнал, який сповістив би, що того вечора й тієї ночі в Кракові щось відбуватиметься.
О дев'ятнадцятій годині Фуньо оголосив стан повної готовності. Той же Фуньо викликав у мене повагу (не вперше) ще до полудня. План дій, що його ми затвердили між десятою та
Зараз, о дев'ятнадцятій годині, всі групи вже розташувались на своїх місцях. Всі телекамери стояли націлені, мов дула, на ціль номер один. Об'єктиви камер були оснащені додатковими фільтрами, які придумали брати Кошмарик. Виготовив їх, звичайно, магістр Д. Г. Вернигора! Ті фільтри, на відміну від звичайних, які пом'якшують різкість світла, освітлювали об'єкт навіть пізно вночі.
Моя родина покинула мене. Власне кажучи, дійшло до розриву співдружності, який викликав я сам. Уся моя четвірка, а точніше (рахуючи й собак) уся моя шестірка, хотіла сьогодні розважитись спогляданням кольорової вистави, яку я їй обіцяв. Звичайно, я не пояснював принципу «Кольорових димарів». Замість цього я згадав про досліди Королівського морського інституту в Уппсалі. І сказав Анджеєві, який мав вести автомашину, з якого пункту Кракова буде все добре видно.
Всі четверо дивилися на мене так недовірливо, що мені врешті це не сподобалось.
— У чому справа, мої любі?
— Тату! Може, ти хочеш перевести Королівський морський інститут з Уппсали до Кракова? — спитала Агнешка.
— Чи навпаки… Краків до Уппсали? — спитав Анджей.
— Їдьте вже, — гримнув я, — бо запізнитесь! І, будь ласка, не жартуйте зі мною, бо я зумію знешкодити кожного з вас. Бабусі можу купити найголоснішу платівку естрадного ансамблю і ставитиму її, ввімкнувши найбільшу гучність.
— Боже! — шепнула бабуся.
— Кристині можу подарувати зібрання творів Гелени Мнішек [16] ,— вів я далі,— і читати їх уголос.
— Юреку, — промовила дружина таким тоном, що мені, хоч і гріло сонце, зробилося холодно.
— А дітям вистачить, коли випускатиму повітря з шин. Щодня вранці. Раз із передніх шин, раз із задніх. Ну? То що з цього буде?
— Краще нехай нічого з цього не буде, татусю, — сказала ніби ніжно дочка, — бо ми знаємо двох замаскованих хуліганів: один мого зросту, а другий — Анджейкового. Вони можуть завдати тобі неприємності. І взагалі…
16
Мнішек Гелена (1878–1943) — польська письменниця, автор сентиментальних романів.
— Я теж знаю тих хуліганів, — перебив я Агнешку. — В них добрі серця, й вони не скривдять мене.
— А якщо випадково?
— Їдьте! — вигукнув я. — У вашому розпорядженні близько шістдесяти коней. А в мене? В моєму мопеді ледве дев'ять старих зморених кляч. Їдьте! — повторив я.
І вони зникли!
В мене теж було мало часу, може, навіть занадто мало. Вже давно я пересів з автомашини на мопеда. Ми звали його «Добряком», бо в нього був надзвичайно лагідний характер. Я стежив, щоб він не був занадто швидким, бо, проїхавши більше п'ятдесяти кілометрів, Добряк і не збирався мандрувати під гору. Крім того, він був дуже розпещеним з технічного погляду. Якщо, наїздивши сто кілометрів, я не віддавав його до свого приятеля механіка, він починав поводитись непристойно. Дуже кашляв. Зупинявся серед поля. Вдавав, ніби дуже боїться дощу, корів і півнів.