Бронзовий птах

Рыбаков Анатолий Наумович

— Добре, добре, розповідай.

— Тут, звичайно, Генка перелякався, почав говорити, що навмисне збрехав. Я теж почав переконувати, що Генка просто пожартував; коли б Ігор справді втік, то ми не брали б для нього продуктів. Ледве-ледве стареньку заспокоїли. Але хоч ми її на деякий час і заспокоїли, вона все одно Ігоревій мамі все розповість. От побачите!

— Ти безвідповідальна людина, Генко, — сердито сказав Мишко. — Тобі не можна нічого доручати! Мало того, що Ігор і Сева через тебе втекли, ти ще їх рідних розхвилював. Тебе ж попереджали! Тепер

кінець! Знайдемо хлопців і виженемо тебе з ланкових.

— Як же так? — плаксиво пробурмотів засмучений Генка. — Я комсомолець, я призначений…

— Тим паче, що комсомолець. Неподобство! Що йому не доручиш — усе навпаки робить!

Розділ тринадцятий

Художник-анархіст

Отже, втікачів треба шукати на річці. Ясно: вони попливли па Сеньчиному плоту і, звичайно, вниз. Яка їм рація підійматися проти течії?

На чому ж гнатися за ними? Готового плоту немає, та й посувається пліт надто повільно. Отже, треба плисти за ними на човні. Його можна дістати на човновій станції. Але ж човняр загне таку ціну, що ніяких грошей невистачить!

Є ще човни у деяких селян, але хто дасть? Особливо подобався Мишкові один човен, хоч і чотиривесловий і безглуздо розмальований, але невеликий, швидкохідний і легкий. Він належав дивному чоловікові, що жив у селі в своєї матері і називав себе художником-анархістом. У чому полягав його анархізм, Мишко не знав. Він бачив його двічі на вулиці. Художник був п'яний і то бурмотів, то вигукував якісь незрозумілі слова. Це був маленький, блакитноокий чоловік років тридцяти, завжди неголений і завжди п'яний.

Єдиний, хто міг допомогти Мишкові дістати у художника човен, був Жердяй. До нього й попрямував Мишко, тим більше, що вирішив узяти Жердяя з собою. Ніхто так не знав річку, навколишні ліси і села, як Жердяй. Та й самому йому цікаво буде поїхати. Адже вони попливуть повз Халзін луг, і мало чого не буває: раптом нападуть на слід справжніх убивць Кузьміна. І тоді легко буде виправдати Миколу. Цей довід вплинув на Жердяя. Він згодився їхати з Мишком і йти до анархіста за човном.

— Звуть його Кіндрат Степанович, — розповідав Жердяй про анархіста, — художник він. Картин у нього повно, всю хату розмалював. Якщо він п'яний — слова не дозволить сказати, якщо з похмілля — то й зовсім прожене, а якщо тверезий — тоді, може, й дасть човна.

Хата сільського художника вразила Мишка насамперед змішаним запахом овечих шкур, оліфи, олійної фарби, сивухи, огіркового розсолу і прокислого капусняка. Вона була досить просторою, але захаращеною незвичайними для селянської хати речами: мольбертом, коробками фарб, старовинними, мабуть привезеними з міста, меблями.

Але найдивовижнішим було те, що хата і всі речі в ній були розмальовані дуже химерно і навіть дико.

Стіни — одна зелена, друга жовта, третя голуба, четверта і не зрозумієш яка. Піч уся в різноколірних квадратиках, ромбах і трикутниках. Підлога жовта.

Стеля червона. Лави понад стінами коричньові. Віконні рами білі. Рогачі біля печі і ті були різноколірні, а кочерга червона. Лише міські меблі зберегли свій справжній колір, але зрозуміло було, що й до них добереться цей невтомний пензель.

Художник сидів на лаві і щось зосереджено стругав. Рідке на скронях, але довге на потилиці волосся рудими кошлатими патлами спадало на білий від лупи комір толстовки, чи то бархатної, чи то вельветової, добре-таки потертої і вимазаної найрізноманітнішими фарбами. Шия була обмотана брудною ганчіркою, яка правила за бант. Він звів на хлопців блакитні мутні очі і зараз же опустив їх, продовжуючи свою роботу.

— Ми до вас, Кіндрате Степановичу, — сказав Жердяй.

— Чого? — запитав художник низьким, глухим басом, таким несподіваним для цього маленького, миршавого чоловічка.

Жердяй кивнув на Мишка:

— Начальник загону до вас прийшов.

Художник знову підвів голову. Погляд його зупинився на Мишковому комсомольському значку.

— Комсомол?

— Комсомол, — відповів Мишко.

— А я хто, тобі відомо?

— Ви художник.

— А за переконанням?

— Не знаю, — ледве стримуючись од сміху, відповів Мишко.

— За переконанням я є анархіст-макснмаліст, — поважно пояснив Кіндрат Степанович.

— Ми хотіли попросити у вас човен на два дні, — сказав Мишко.

— Анархісти-максималісти, — продовжував Кіндрат Степанович, — не визнають влади. По відношенню до радянської влади — нейтралітет. В досвід не віримо, але й не перешкоджаємо. От так… — Більше йому нічого було сказати про свої політичні погляди, і він повторив: — От так… — І знову почав стругати.

— А човна дасте? — спитав Мишко.

— Навіщо?

Мишко ухильно відповів:

— Нам треба з'їздити в одне місце.

— Анархісти негативно ставляться до власності, — пишномовно сказав Кіндрат Степанович. — Чому човен мій?

Мишко знизав плечима:

— Кажуть, що ваш.

— Даремно кажуть! Звикли до власності, от і кажуть. Усе спільне.

— Отже, нам можна взяти човен?

— Беріть, — продовжуючи стругати, сказав Кіндрат Степанович.

— Спасибі! — зрадів Мишко. — Ми його повернемо в повній цілості.

Жердяй непомітно штовхнув його в бік:

— Ключ проси!

— Тоді дайте нам ключ від човна, — сказав Мишко. Кіндрат Степанович сумно похитав головою.

— Ключ… Важка справа…

— Чому? — занепокоєно спитав Мишко, починаючи розуміти, що дістати човен буде не так просто, як йому здалося.

— Ключ — це особиста власність.

— Ну так що ж?

— Човен — громадська власність, користуйтесь, а ключ — власність особиста, можу й не дати.