Бронзовий птах
Шрифт:
— От розкричалася! — зіщулився Генка. — Не набридло їй.
— А ще буває лісовик так кричить, — сказав Жердяй.
Генка заворушився в сіні й засміявся:
— От-от, ти ще сьогодні про лісовиків не розповідав.
— У лісі лісовики водяться, — переконано сказав Жердяй, — а в болоті — болотні, моховики, боровики. У воді — водяні та ще русалки. А в хаті — домові.
— А сам ти їх бачив? — голосно позіхнув Генка.
— Хіба ж їх побачиш! — тихо засміявся Жердяй. — Їх тільки чаклун або відьма можуть побачити. А щоб людина побачила — цього не буває. А підеш в ліс — лісовик
— Не тому, — сказав Мишко.
— А чому?
— От чому. Коли людина йде, то лівою ногою вона робить трохи більший крок, ніж правою, і поступово забирає вправо. А в результаті виходить коло. Зрозумів?
— Як же так? — Генка підвівся па лікоть. — Виходить, якщо я йду вулицею лівою стороною, то поступово перейду на праву?
— Ні, — заперечив Мишко, — на вулиці є орієнтир — сама вулиця. Людина йде і непомітно для себе самої весь час виправляє крок. А в лісі прямого орієнтира немає, і людина своєї ходи не виправляє. Правильно, Славко, так я пояснив?
Але у відповідь він почув лише тихе сопіння. Славик спав.
— Давайте й ми спати, — сказав Мишко, — а то завтра рано вставати.
З першими сонячними променями Мишко прокинувся і почав будити хлопців.
Жердяй встав одразу. Славці дуже не хотілося вставати, але він пересилив себе і, позіхаючи, поплентався до річки вмиватись. А Генка зарився к сіно і так скарлючився, що за нього не можна було вчепитися. Спав він навіть і тоді, коли хлопці потягли його до річки. І тільки після того, як його розгойдали, щоб кинути у воду, Генка прокинувся, вирвався і заявив:
— Даремно будили, я б і сам прокинувся снідати.
Але сніданку не було з чого готувати. Підтягнувши тугіше пояси, хлопці сіли в човен і рушили в дорогу.
Вони пропливли верст зо три. Раптом Генка потягнув носом раз, вдруге і сказав:
— Хлопці, каша!
Хлопчики теж принюхалися. Справді, пахло кашею, пшоняною, трохи підгорілою. Пахло так міцно, смачно, апетитно, що у хлопців аж сльози навернулися на очі.
— Пахне з правого берега, — діловито сказав Мишко. — Жердяй, прав туди, а ви, хлопці, наляжте.
Натхненні запахом каші, що з кожною хвилиною підсилювався, хлопці налягли на весла. Мишко стояв на носі човна, повертаючи власний ніс то в один, то в другий бік…
Незабаром вони побачили на пагорку білі намети червоноармійського табору. Біля конов'язі били копитами коні, блискотів на сопці довгий ряд умивальників, підвішених на перекладині між двома деревами, майоріли на вітрі червоні полотнища з лозунгами, виднілися щити на стрільбищі, рови і насипи. Але табір був безлюдний, червоноармійці, мабуть, були на навчанні. Тільки біля самого берега диміла похідна залізна кухня. Саме з неї і пахло кашею. Червоноармієць з червоним від жару обличчям орудував біля казана величезною шумівкою. Другий червоноармієць, стоячи навпочіпки, колов дрова і підкидав їх у топку.
Хлопці підійшли до кухні, кухар подивився на них скоса і, нічого не сказавши, одвернувся.
Хлопці стояли, хоч і розуміли, що стояти нерозумно.
— Скажіть, будь ласка, товариші, тут вчора не було двох піонерів, двох хлопців у човні? Ми їх розшукуємо.
Кухар навіть не поглинув. А його помічник сказав:
— Не бачили. Може, й були. Не бачили.
Знову запанувала мовчанка.
Генка підлесливо подивився на спину кашовара:
— Вам не треба в чому-небудь допомогти?
Кухар подивився на нього скоса своїми сердитими очима, одвернувся і сказав:
— Ігнатюк, миски!
Другий червоноармієць встав, дістав з-під намету чотири глибоких алюмінійових тарілки. Кухар великим черпаком наклав у них каші, потім іншим, трохи меншим черпаком полив кашу маслом. Генка збігав до човна за ложками. Обпікаючись, хлопчики заходилися коло їжі. Деякий час чулося лише гучне плямкання і хлюпання каші. Коли тарілки спорожнилися, кухар знову повернув до них своє червоне, сердите обличчя, глянув кожному в очі і вдарив черпаком по казану:
— Ігнатюк, добавки!
Ігнатюк зібрав тарілки. Кухар наповнив їх новою порцією каші, трохи меншою за першу, але саме такою, як треба було, щоб наїстися досхочу. Кухар, хоч і не любив розмовляти, але добре знав свою справу.
— Ігнатюк, — сказав він, не повертаючись, — сухим пайком по порції хліба!
Ігнатюк виніс з-під намету по великому шматку хліба і віддав хлопцям.
— Кру-гом руш! — не обертаючись, скомандував кухар.
— Спасибі! — весело прокричали хлопці і побігли до човна.
У човні Мишко одібрав у всіх хліб, сховав у мішок і, піднявши догори палець, глибокодумно промовив:
— Світ не без добрих людей!..
Ситі і веселі хлопці енергійно веслували. Тепер уже зовсім близько Фролчин брід. А далі, якщо вірити Жердяєві, Ігор і Сева поплисти не могли…
— А от і Фролчин брід, — сказав Жердяй.
Річку перетинали дві колоди, що спиралися на вбиті в береги сваї. Це й був Фролчин брід. Здалеку чувся глухий шум.
— Біля млина вода шумить, — сказав Жердяй. — Тут вона, гребля, близько.
На березі лежав перекинутий догори дном човен. Напружившись, хлопці перевернули його.
— Ти знаєш цей човен? — з несподіваною тривогою спитав Мишко Жердяя.
Запинаючись від хвилювання, Жердяй сказав:
— Кузьміна човен, вбитого.
— Не може бути! — закричав Генка.
Але Жердяй добре знав усі човни на селі. Це був човен Кузьміна.
Приголомшлива звістка! Хлопці злякано перезирнулися. Знову Кузьмін, знову загадкове вбивство. І в цю пригоду замішані Ігор і Сева. Як опинився у них човен Кузьміна? Де вони його взяли? Адже коли Кузьмін і Микола попливли на Халзін луг, Ігор і Сева були вже в іноземців, тобто набагато нижче від Халзіного лугу. А з плоту вони зійшли ще нижче, біля Піщаної обмілини.