Буремні дев'яності
Шрифт:
Того вечора Меллокі переконував старателів не давати в руки ворогам зброї проти себе — не нападати на в’язницю і не встрявати в бійку з поліцією. Він нагадав їм, що уряд тільки й чекає приводу, щоб звинуватити старателів у заколоті. А вони ж стоять за право, за справедливість, і всі чесні люди, які здатні відрізняти правду від кривди, підтримують їх.
Так, проти старателів затіяли підлу провокацію, але досі вони вміли зберігати дисципліну й вірність прийнятим рішенням. Треба й надалі уникати необачних дій, не робити нічого зопалу, щоб не завдати непоправної шкоди організації і не позбавити себе можливості продовжувати боротьбу. Тепер, коли арештоване майже все керівництво, боротися треба ще рішучіше. Боротися до кінця, аж
На Меллокі О’Дуайра дивилися тепер як на ватажка. Куди б він не йшов того вечора, його скрізь супроводила охорона з двохсот-трьохсот чоловік. Дізнавшись, що біля в’язниці знову зібрався натовп, він негайно подався туди, щоб відвернути лихо, якого могли накоїти підхмелені старателі. Декотрі хлопці, хильнувши чарчину, стали надміру галасливі й нестримані. Цеп поліцейських усе ще стояв, націливши багнети на натовп. Коли інспектор Конноллі вийшов дати якесь розпорядження, старателі загаласували ще дужче, почали натискати на нього і не дали йому говорити. Тоді Конноллі наказав поліцейським очистити вулицю, і вони врізалися в натовп.
— Цього неможливо забути, — розповідав Дінні. — Попереду — цеп поліцейських виблискує багнетами, а за ними — кінні констеблі з шаблюками наголо. Вони гнали людей з вулиць рідного міста, мов якусь наволоч без роду без племені. Мерзотники! Так і чесалися руки дати їм одкоша. Але ми були беззбройні. А були б при нас ті рушниці, що ми сховали, — знали б вони, де раки зимують, поклали б усіх до ноги. Хлопці напосідали на Меллокі, щоб він дав сигнал, але Мік Меньйон та Джон Рісайд утримали його. І розсудливість ватажка перемогла запальність ірландця. Та якби все було підготовлено, він, звісно, повів би нас на бій, а кидатися так, на відчай душі, — ні, цього він допустити не міг.
Власті відмовились звільнити арештованих, хоч за них від імені Спілки клопоталися отець О’Горман та деякі інші впливові городяни.
А наступного ранку, о сьомій годині, після скорого суду приїскового інспектора, арештованих спеціальним поїздом відправили у Фрімантл. Все це робилося нишком, без відкритого судового засідання. Адвоката обвинувачених навіть не повідомили, і він нічим не міг їм допомогти.
Таке розгнуздане свавілля викликало нову хвилю обурення.
Мітинг старателів та городян у Боулдері ухвалив резолюцію, в якій говорилось, що «введення на територію приїсків напіввійськових поліцейських загонів — захід дуже небезпечний і несумісний з принципами самоврядування». В жодному іншому австралійському штаті поліцію не тримають у бойовій готовності для залякування народу, говорили промовці.
Висловлюючи почуття гніву й обурення всіх присутніх, Дінні сказав на мітингу:
— Старателів позбавили їхніх одвічних прав, а тепер уряд погрожує народові багнетами, щоб примусити його скоритися грабіжникам. У Вікторії дозвіл на розробку руди дається лише через одинадцять років після заявки, а в Квінсленді — через два; та якщо за цей час розсипне золото не встигнуть вибрати, термін продовжується. Гірниче законодавство Західної Австралії в усьому повторює квінслендське; але спекулянти не хочуть ждати навіть двох років, їм кортить чимшвидше випустити в Лондоні акції під свої ділянки — от вони й сторгувалися з урядом Форреста. Спочатку власники рудників погоджувалися залишити за старателями розсипища. Але зажерлива пелька не знає міри. Проковтнувши золотоносні руди, підприємці потяглися до розсипного золота. І в лиху годину уряд зрадив народ. Та навіть пригнавши на приїски всіх поліцейських з Перта, він не примусить нас скоритися такому кричущому беззаконню.
Повсюди тільки й розмов було про цю спробу «правити, спираючись на силу багнетів». Городяни й старателі не забули ще слів, сказаних сером Джоном Форрестом представникам Спілки захисту старательських прав лише кілька місяців тому:
«Якщо я приставлю
Місто вирувало; всі лаяли приїскового інспектора, поліцію, уряд. В калгурлійському заміському парку відбувся мітинг протесту.
Чоловіки, жінки й діти повиходили на вулицю і бурхливо вітали демонстрантів. Старателі з Аделіни, з численними прапорами та транспарантами, пройшли через усе місто під грім трьох оркестрів, а попереду на сірому огирі їхав мировий суддя Патрік Уїллен. Тисячі людей читали написи на транспарантах і скандували хором:
— Старательські права й старательське золото — старателям!
— Справедливість, закон і правосуддя — для всіх!
Десятитисячний натовп городян приєднався до демонстрантів і в парку, стоячи під палючим промінням сонця, слухав ораторів, що виступали з двох трибун.
Мер міста, Фімістер, Френк Воспер, Джон Кірван, отець О’Горман і Джон Рісайд говорили один за одним, їхні промови переривались то зливою оплесків, то гнівними вигуками — народ висловлював своє співчуття старателям і засуджував уряд. На всіх справила велике враження промова мирового судді Уїльяма Бертона.
— Я прийшов сюди не для того, щоб закликати народ до повстання, — сказав він схвильовано. — Але у нас є всі підстави обурюватись до глибини душі. Не можна залишатися байдужим, бачачи, яку наругу терплять люди на приїсках. І ми кажемо: якщо це не припинеться, ми будемо діяти, і діяти рішуче!
Всі знали, що золоті приїски врятували Західну Австралію, коли їй загрожувало цілковите банкрутство. А проте, хоч тут жило більше половини всього населення штату, приїски, по суті, не були представлені в органах самоврядування. Приїскові міста, сплачуючи величезні податки, ще й досі терпіли від нестачі води, користувались примітивним гасовим освітленням, відчували гостру потребу в лікарнях та школах, не мали елементарних вигод та санітарних умов, через що раз по раз ставали жертвами пожеж та епідемій. Приїски були головним джерелом прибутків для державної скарбниці і в той же час змушені були вдовольнятися мізерним представництвом у законодавчих органах.
— «Калгурлі — курка, що несе золоті яєчка», — кажуть у народі. А що з того? З нами рахуються менше, ніж з лондонськими біржовими акулами та земельними спекулянтами. Якийсь десяток сімей на Півдні гадає, що їм дозволено повновладно хазяйнувати в країні. Захопили більшість місць у парламенті й хочуть видавати закони, які тільки їм на руку, а на приісках командувати силою зброї!
Промова Уїльма Бертона свідчила про те, що становище дуже серйозне. Коли навіть цей лагідний, благочестивий дідусь заговорив такою мовою, то зовсім не дивно, що старателі ледве стримувались. А містер Бертон всього лише висловив те, що думав народ. Викликало подив, як це старателі не повстали досі, не вийшли з-під контролю Спілки. Очевидно, тільки безмежна віра в організацію та дисципліна, якої вимагало керівництво від кожного члена, — тільки це відвернуло сутичку з поліцією.
Тепер хоч би що трапилось — будь-яка сутичка аж до кровопролиття, — в очах громадської думки відповідальність за це лягла б на самовпевнений, тупий і продажний уряд Форреста. Старателі довго терпіли, показали небачений взірець самовладання. Адже їх були тисячі — тисячі дужих, мускулястих чоловіків, у яких кров бурхала в жилах і руки самі стискалися в кулаки.
Після нещодавніх арештів та відправки старателів без суду й слідства у Фрімантл — їх загнали, немов худобу, в товарні вагони і півтори доби проморили голодних без сну — ніхто не став би винуватити старателів, що вони чинять опір новим арештам і всіма силами захищають своїх товаришів. А після того як городяни на власній шкурі відчули, що таке озброєна поліція, після того як їх, немов скотину, гнали з вулиць, загрожуючи багнетами, вони зрозуміли, що така груба розправа може хоч у кого викликати шалену лють і штовхнути на відчайдушний опір.