Буремні дев'яності
Шрифт:
Під час кризи вони з Олфом не раз ходили на розвідку й чудово ладнали; іноді їм перепадало по жменьці «пісочку», і тоді було за що разом гульнути. Непогано б і зараз піти з ним у парі, подумав Дінні. Звісно, якщо в нього знайдуться гроші на харч та дорогу.
Коли Дінні прийшов до пансіону, Олф саме складав речі. Він укинув трохи харчів у брезентовий мішок, загорнув його в намет та ковдру і збирався прив’язати все це до лопати та кайла. В нього теж не було грошей на фургон, і він вирішив добиратися до ділянки Бейлі пішки.
— Чалапати пішки не біда, — похмуро сказав Дінні, — а от перти на собі сто з гаком миль харчі,
— І все-таки ми підемо! Га, Дінні? — весело спитав Олф.
— Авжеж, підемо, — погодився Дінні. — Та коли б я міг вимантачити в когось хоча б фунтів десять, мені б полегшало на душі.
— І мені теж, — кинув Олф.
Ось тут місіс Гауг і прийшла до Дінні. В її карих очах бриніли сльози.
— Ох, містер Квін! — вигукнула вона. — Морріс теж надумався їхати на ділянку Бейлі. А який з нього старатель! І не має він доброго товариша, як ви, щоб показав, де шукати золото. Пропаде він у тій страшній пустелі — помре од спраги або ж загине від списа темношкірих дикунів.
— Не хвилюйтеся, місіс, — заспокоював її Дінні. — Нічого з ним не скоїться, місіс Гауг!
Дінні дуже поважав місіс Гауг. Чудесна маленька жіночка, казав він. Коли Морріс втратив роботу у Фрезера, вона відкрила в Південному Хресті пансіон і працювала, мов чорний віл.
Високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг дістав посаду помічника управляючого на одному з рудників як винагороду за те, що його умовили вгатити свої гроші в це підприємство. А що він нічого не тямив у гірничій справі і вчитися йому було ліньки, то його й потурили звідти при першій нагоді. Це обурило містера Гауга — він лишився і без грошей, і без заробітку. Він пригрозив компанії судом, проте задовольнився обіцянкою, що його поновлять на роботі, як тільки буде знайдено спосіб запобігати шкідливій дії солоної води на машини і зросте видобуток золота. Однак повернутись на колишню посаду містеру Гаугу так і не пощастило.
Подружжя зосталось над розбитим коритом і майже дійшло до злиднів, отож місіс Гауг і взялася варити обіди для гірників, що працювали на рудниках. З неї була добра куховарка, і її їдальня зажила слави. Згодом вона перенесла до себе на подвір’я кілька покинутих халуп, опорядила їх і здала внайми. Високородний Морріс вибухнув гнівом, йому було начхати на всі старання жінки’та на її пожильців, хоч пансіон давав йому змогу жити безбідно, спокійно чекаючи поновлення на роботі.
— Страшенний ледацюга він був у ті дні, цей Морріс Гауг, — розповідав Дінні. — Я просто бачити його не міг. Він звалював на місіс Гауг всю чорну роботу, — і по хазяйству крутись, і його годуй, — а сам, бувало, навіть пальцем не ворухне, аби їй помогти. Та для неї тільки й світу було, що її чоловік.
Місіс Гауг розповіла Дінні історію свого заміжжя того ж самого дня, коли просила його доглянути Морріса в дорозі. Тоді вона була ще зовсім молода, ледь третій десяток розміняла, не красуня, але жвава й весела, мов пташка, з ясними карими очима, з ямочками на щоках і з такою посмішкою, що жоден чоловік нездатен був їй відмовити, чого б вона не попросила. А тим паче він, признався Дінні, бо він таки багато їй заборгував.
— Мій батько, містер Квін, був піонером південного заходу, — сказала йому місіс Гауг, — отже, я корінна австралійка і не боюся труднощів. Інша справа Морріс. Він приїхав сюди, в колонію, щоб зайнятися сільським господарством і розбагатіти. Звісно, він уявлення не мав, як тяжко обробляти землю, й не міг упоратися з усім цим — випалювати чагарі, розчищати ділянки під ниву, відбирати й таврувати худобу. Спершу в нас були наймити і пастухи, але вони чомусь довго не затримувались. Худоба розбрідалася по степу, й темношкірі її забивали. Я пробувала допомогти Моррісу, та це було марно. Господарство наше занепало й розвалилось, а він зненавидів суворе життя в глушині.
Місіс Гауг була дуже стурбована — Дінні це ясно бачив — і всіляко намагалась пояснити, чому вона просить не спускати з Морріса ока.
— Його батько страшенно розгнівався, коли Морріс продав ферму, вклавши гроші в тутешні рудники, і перестав йому допомагати. Як знаєте, так і викручуйтесь!
Вона всміхнулася куточками уст і вела далі:
— Мої батьки не давали згоди на наше одруження. То ми втекли. Це було дуже романтично, але й не менш жахливо. Тато з мамою ніколи не простять мені. І нікому навіть розповісти про наші злигодні. Морріс гадає, що коли він піде в цей похід, то теж знайде золото, як Арт Бейлі, вмить забагатіє і зможе повернутись до Англії. Однак він запевняє, що мені не можна йти з ним, а я так боюся за нього, містер Квін, у нього зовсім немає друзів, і він одразу заблудиться в цих диких нетрях.
Вона вилила перед Дінні свою душу, завоювала його симпатію, сподіваючись на його допомогу. Отож йому нічого більше не лишалось, як тільки сказати:
— Гаразд, мем. Нехай містер Гауг іде зо мною та з Олфом, коли він має чим заплатити Мерфі, щоб скинути речі у його фургон. Хоча ми самі ще не розстаралися на потрібну суму.
— Господи, та я ж можу позичити вам! — радісно вигукнула місіс Гауг. — Коли на фрезерівські рудники приїхав новий управляючий з інженером, вони жили в моєму пансіоні, і я заощадила трохи. Тільки, прошу, не говрріть Моррісу. Вчора ввечері він просив у мене грошей на карти, а я йому не дала, сказала, що не маю вільного й пенні.
— Можете покластися на мене, мем, — запевнив її Дінні. — А з Олфом я домовлюсь.
Того дня Дінні до зарізу потрібні були гроші, і йому було байдуже, де їх узяти. «Я ладен був у сліпого старця видерти з рук його мідяки», — признавався він. За звичайних обставин він, звісно, вважав би підлістю брати у місіс Гауг ці гроші, зароблені нею тяжкою працею. Він і без того заборгував їй немало. Не раз вона давала йому продукти, коли він рушав на пошуки золота; до того ж він з Олфом не розплатився з нею за квартиру й харчі.
Та місіс Гауг була дуже добра і не дріб’язкова, — мовляв, їсти їм все одно треба, а з нею встигнуть розрахуватися й тоді, як закінчиться страйк або їм пощастить накопати цілі мішки золота. Самого цього вже було досить, щоб не відмовляти їй і взяти під опіку містера Гауга. Тим паче, що для Саллі це, очевидно, була швидше послуга з їхнього боку, аніж обов’язок.
— Я певен, що настане день, коли я поверну вам свій борг з процентами, місіс Гауг, — сказав Дінні, заспокоюючи свою совість. — А зараз тільки бог знає, які дорогі для мене оці п’ять фунтів. Ніякими грошима не зможу я вам віддячити за вашу доброту. Гадаю, що й Олф скаже те ж саме.