Буремні дев'яності
Шрифт:
Морріс вважав Марі за жінку вельми розумну. Вона заводила з ним розмови про книжки й про людей, і Саллі з подивом відзначала, що вона знає більше за нього. Але Марі вміла прикинутись, ніби смиренно схиляється перед думкою Морріса, й тут же позбиткуватися з нього легко й дотепно. Моррісу це страшенно подобалось. Якби Марі була кокеткою, то Саллі, мабуть, приревнувала б її до свого чоловіка. Однак Марі не була кокеткою, а до Саллі вона виявляла свою прихильність так палко і з такою надзвичайною безпосередністю, що це навіть спантеличувало місіс Гауг і примушувало її червоніти, хоч вона й дорожила такою приємною і так несподівано знайденою дружбою. Як часто вечорами, коли Марі здавалось, що Саллі почуває себе нещасною і самотньою, вона приходила до неї погомоніти за шитвом; зрештою за
Але того вечора, напередодні походу за золотом, Морріс скинув з себе понурість і невдоволення. За той час, поки він тинявся без діла, він нагуляв черевце й поруч з Дінні та Олфом здавався особливо товстим та крихкотілим; костюм старателя, в який він вирядився, — молескінові штани та фланелева сорочка, — в поєднанні з золотим пенсне на аристократичному носі, надавав йому недоладного вигляду. Але Морріс був пустотливий, мов школяр, без угаву балакав і люб’язно жартував з Дінні та Олфом, ніби бажаючи запевнити їх, що він цілком усвідомив переміну в їхніх відносинах, готовий коритися всім наказам і бути найприємнішим товаришем у цій подорожі.
Коли речі було спаковано, Дінні вирішив, що тепер все гаразд і що за таких обставин він і його компаньйони не могли спорядитись краще.
Олф і Морріс присягалися, що їм все одно не заснути. Вони намірились просидіти всю ніч, аби вчасно бути біля фургона. Та Дінні погнав їх у ліжка.
— Вам, хлопці, треба добряче виспатись, щоб запастися силами на перший день дороги, — сміючись, сказав він.
Місіс Гауг була тієї ж думки.
— А я не лягатиму до ранку, — сказала вона. — І приготую вам добрий сніданок, щоб ви йшли не голодні.
Дінні згадував, що вона так і зробила. І він був такий вдячний їй за можливість виступити з першим фургоном, який прямував до Кулгарді, що навіть забув лайнутись на адресу шляхетного Морріса, накинутого йому в напарники.
РОЗДІЛ III
На світанні юрми старателів посунули з Південного Хреста. Люди й коні пливли плавом по широкому білому шляху до солоних озер і зникали в далеких темних чагарях. Вершники з важко навантаженими в’ючними кіньми; люди в двоколках, запряжених парою напівдиких австралійських коней, які ставали дибки, брикались і шарахали в боки, сідали на крупи, рвалися з упряжі й хропли, загрожуючи потрощити на друзки хисткі візочки; люди на полозках, що їх ледве тягли старезні шкапини; піші — молоді й старі, — що несли своє добро на плечах або пхали перед себе тачки, куди було звалено все хідне начиння — кайла, лопати, ковдри й харчі; дехто просто поставив ящик чи бочку на колеса, поприбивав з боків дрючки і впрягся в ці імпровізовані голоблі. Штовханина, метушня, лайка, вибухи гніву, сміх, вигуки: «Бажаємо щастя!», «Зустрінемось на ділянці Бейлі!»
Везти свої речі на підводі вважалось того дня розкішшю. Коли Цибатий Мерфі гикнув на свою запряжку, ляснув довгим батогом і виправив на шлях, в його фургоні здіймалася ціла гора продуктів та старательського спорядження. Ті, чиї речі лежали на возі, йшли бадьорим кроком, дякуючи долі за те, що їм доведеться нести лише самих себе під час довгого переходу в сто двадцять вісім чи сто тридцять миль по невторованих путівцях серед диких заростей. Та хіба це могло їх стримати? Ніхто з них не сумнівався, що виживе і здобуде багатство на цих нових золотоносних полях, хоч місіс Гауг та мадам Робійяр, які спустились до броду, щоб попрощатися з своїми чоловіками, піднімаючись знову на пагорб, плакали та гадали, чи побачать вони їх ще коли-небудь.
За фургоном Мерфі їхало два інших, і збоку також крокували власники наваленого на них майна. Цілий день тривав цей масовий від’їзд; з сусідніх таборів прилучалися нові й нові партії старателів, а ті, що запізнилися, квапились наздогнати передніх. До вечора в Південному Хресті лишилося не більше п’яти-шести працездатних чоловіків.
Потік старателів рухався старим шляхом, що його проклав Хент, топограф, який тридцять років тому виступив на розшуки нових пасовищ.
Дорога в’юнилась по твердій крем’янистій землі, схилами пологих хвилястих горбів, через діброви, де росли дикі вишні, каучукові дерева і слалась кучерява низька акація, з моховитої зелені якої випинались, наче колони, поцятковані ніжно-рожевими плямами евкаліпти; через хащі дубків з темним листям, з природною нарізкою на тонких бронзових стовбурцях; по гребенях залізняку, що звіддалік здавалися блакитними; через долину, де грайливо починали вицокувати колеса й лункіше карбувалися кроки; через гаї густої акації, сандалового дерева й терну — у край солончакових нетрів. Приблизно через кожні шістдесят миль траплялись скупчення величезних, схожих на поснулих мамонтів валунів, між якими під кам’яним куполом ховалась вода. А біля підніжжя оголених гранітних порід лежали мочарі, з яких також можна було добути воду.
Нещодавно випали рясні дощі. Пора року була сприятлива. На шляху — вдосталь питної води, тут і там яскраво вруніли латки свіжої трави. Валки старателів посувались під блакитним куполом неба, здіймаючи над собою хмари рудої куряви. Сонце пекло немилосердно, і вдень стояла задуха, зате ночі були холодні.
— Нам було не до того, щоб висиджуватись біля вогню за теревенями, — розповідав Дінні. — Всі гналися один поперед одного, аби швидше дістатись до місця. А як спали? Протюпаєш, бувало, цілісінький день — і валишся, мов та колода. Якусь мить ще чуєш дзенькіт дзвіночків на конях, що пасуться в кущах, примостишся біля тліючого багаття, та не встигнеш здрімнути, коли тобі вже світає. Мерфі з лайкою термосить Олфа або розштовхує іншого хлопця — вести під запряг коня. В молокососа Педді вже кипить у котелках вода, і коен готує собі щось вкинути в рот перед тим, як рушати далі.
А коли вже всі були в дорозі, Олф Брайрлі затягував «Джона Брауна» чи якоїсь іншої, і кожен, як міг, підспівував, хоч голоси в нашої братії більше скидалися на вороняче каркання, аніж на співи. Передні й задні також підхоплювали. І якщо не знали, якої співає Олф, то просто горланили першу-ліпшу старовинну пісню. Не було дня, щоб Олф не заводив любовної пісеньки на честь своєї коханої дівчини. Він приїхав з Вікторії саме тоді, коли Південний Хрест трясла золота лихоманка, сподіваючись швидко забагатіти й одружитися.
— Гарний був парубок цей Олф Брайрлі, ставний, широкоплечий, і лице чесне, відкрите, — говорив Дінні. — А втім…— і при цьому в його блакитних очах спалахував лукавий посміх, — тоді ми всі були хлопці хоч куди. Сила, надії, завзяття хлюпали через край. Ніколи ще на розвідку не виступала така славна ватага, як та, що крокувала тоді по дорозі до Кулгарді.
Сім днів підряд вони йшли від світання до смерку. Дінні невтомно шкутильгав попереду, хоч покалічена нога нила, як хворий зуб; містер Гауг ночами стогнав уві сні — він так спікся на сонці й понатирав ступні, що ледве міг пересуватись. Та все одно вони щодня вставали удосвіта, рушали в дорогу разом з фургоном Мерфі, вперто, немов заведені, крокували попереду своєї партії і відраховували милі, поки перші п’ятдесят не лишилися позаду. Тоді, упевнившись, що шмат тяжкого шляху все-таки подолано, вони підбадьорились, почали жартувати й заводити балачки на ходу, а вечорами, швиденько попоївши, посмоктували люльки, лежачи біля багаття.
Треба-таки віддати належне містеру Гаугу, — згадував Дінні, —в дорозі він показав себе непоганим товаришем. Я бачив і гірших. Він терпляче зносив усе, хоч це було вельми не легко для такого білоручки.
Певне, він збагнув, що хоч він і «високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг», але в такій справі, як похід за золотом, це пусте. Щоправда, спершу ми величали його «містером» і були дуже ввічливі; однак примушували в черзі з усіма розпалювати вогнище й варити чай. Ми робили це, щоб віддячити за місіс Гауг, бо надивились, як вона йому догоджала, навіть дрова намагалась рубати сама, а коли ми з Олфом забирали в неї сокиру, говорила, що для неї це іграшки. Та й перед нами в своєму домі містер Гауг дуже гнув кирпу: бувало, іноді просто злість візьме — наче ми не люди, а так, порожнє місце. Але в поході образливо бути «містером», коли всі ми один для одного просто Дік, Том чи Гаррі.