Буремний Перевал
Шрифт:
Катрина внесла на таці ножі й виделки.
— Можеш пообідати з Джозефом, — буркнув Гіткліф, — і сиди на кухні, поки гість не піде.
Вона беззастережно виконала його наказ — мабуть, у неї не було спокуси опиратися. Перебуваючи в товаристві селюків і мізантропів, вона навряд чи могла оцінити людей вищого стану, коли їй траплялось таких зустріти.
Розділивши невеселу трапезу з містером Гіткліфом, похмурим і мовчазним, — по один бік, і з Гортоном, німим як стіна, — по другий, я поспішив відкланятись. Я хотів вийти через задні двері, щоб востаннє побачити Катрину і ушпетити старого Джозефа. Але Гортону звеліли привести мого коня, і хазяїн сам провів мене до дверей — тож моєму бажанню не суджено було здійснитись.
«Як тоскно минає
Розділ тридцять другий
1802. У вересні я отримав запрошення спустошити на полюванні луки свого друга на півночі, і по дорозі до його маєтку несподівано опинився за п'ятнадцять миль од Гімертона. Конюх придорожнього заїзду напував моїх коней, коли поруч проторохтів віз, навантажений зеленими, щойно вижатими снопами вівса; і конюх завважив:
— Оце видко, що з Гімертона — вони завше так із жнивами: в людей у коморі, а в них у полі!
— Гімертон? — перепитав я; моє життя в тій місцині вже здавалося мені далеким сном. — О, знаю! І далеко це звідси?
— Миль чотирнадцять буде, все по пагорбах; туди й шляху немає,— відповів він.
Щось раптом підштовхнуло мене завітати до Грейнджу.
Було ще рано, і я подумав, що краще переночувати у власному домі, ніж у готелі; до того ж можна буде за один день владнати всі справи з моїм орендодавцем, аби потім іще раз навмисно не приїздити. Трохи спочивши, я відправив свого У служника розпитати дорогу до цього селища. Геть зморивши наших коней, ми здолали всю відстань години за три.
Я залишив служника в селищі, а сам пішов униз долиною.
Сіра церква, здавалося, ще більше посіріла, самотній цвинтар видавався іще самотнішим. Я бачив, як вівці, що забрідали з пасовиська, поскубують ріденьку траву на могилах. Був чудовий теплий день — чи не занадто теплий, як для подорожі. Та спека не заважала мені милуватися дивовижною красою довкола; якби я побачив цей краєвид у серпні, він, певно, спокусив би мене провести місяць у його самотині. Взимку немає нічого сумнішого, а влітку — нічого гарнішого за оці долини, оточені пагорбами, і ці горді узгір'я у вересовому вбранні.
Я дістався до Грейнджу ще до темряви і постукав у двері; але всі мешканці, певно, переселились у задні кімнати — так я подумав, дивлячись на тонку голубувату цівку диму, що вилася з кухонного димаря, — і ніхто не почув мого стуку. Я в'їхав на подвір'я. У піддашку сиділа з плетивом дівчинка років дев'яти-десяти, а на ґанку, згорбившись, куняла з люлькою в зубах підстаркувата жінка.
— Місіс Дін удома? — спитав я в старої.
— Місіс Дін? Нє! — відповіла вона. — Вона тута не живе. Вона отам-о нагорі, у Перевалі.
— А ви — тутешня покоївка? — вів я далі.
— Атож, — згодилася вона, — доглядаю панські покої.
— Ну а я — містер Локвуд, хазяїн. Думаю, мені тут знайдеться місце? Я б хотів переночувати.
— Хазяїн! — сполошилася вона. — Отакої, та хто ж знав, що ви приїдете! Ви б хоч загодя сповістили! Бо в хаті ж і вогко, й накидано, — страшне що робиться!
Вона кинула люльку і, бідкаючись, пошкандибала в дім; дівчинка побігла слідом, а я ввійшов за нею. Пересвідчившись, що стара сказала правду, та ще й ледь розуму не стеряла від моєї нежданої появи, я попросив її заспокоїтись: я А залюбки піду на прогулянку, а вона тим часом нехай підготує мені куточок у вітальні, щоб я повечеряв, і спальню, щоб мені було де ночувати; і хай не розводиться з прибиранням: усе, що мені потрібне, — це вогонь у коминку та суха постіль. Стара відразу ж почала метушитись, і хоч і полізла до коминка з помелом замість кочерги та й ще деяке інше своє приладдя використовувала геть не до ладу, я вірив, що, так ревно взявшись до діла, вона встигне все влаштувати до мого повернення.
— Як там зараз у Перевалі, все гаразд? — спитав я.
— Та начебто, — відповіла стара, прослизнувши повз мене з пательнею, повною жару.
Я хотів спитати, чому місіс Дін покинула Грейндж, та неможливо було затримувати жінку в таку вирішальну мить. Тому я повернувся, ступив за поріг і неквапно рушив дорогою. Коли я вийшов із парку і почав підніматися вгору кам'янистою стежкою, що вела до будинку Гіткліфа, за спиною в мене згасала вечірня зоря, а попереду дедалі яскравіше сяяв у ніжному серпанку молодий місяць, і перш ніж удалині замайорів дім, від денного світила лишилася тільки тьмяна бурштинова смужка на заході. Однак при чарівливому сяйві місяця я бачив кожний камінь на стежці і кожну стеблинку в траві. Мені не довелося ні лізти через мур, ні стукати у ворота — вони слухняно подалися під моєю рукою. Це щось нове, подумав я. Від затишної тіні садових дерев віяло духмяними пахощами матіоли та козолисту. Двері й вікна будинку були прочинені, і все ж, як це водиться в багатій на вугілля місцині, яскравий відблиск вогню червоно палахкотів над димарем;це видиво так милує око, що заради нього можна стерпітий надмірну задуху в домі. Проте дім у Буремному Перевалі досить великий, і в ньому є куди сховатися від задухи; так, нинішні його мешканці влаштувалися біля одного з вікон. Я побачив їх і почув їхню розмову ще до того, як увійшов, і тому став дивитися й слухати. До цього мене спонукала не У лише цікавість, а й заздрість, що, поки я зволікав на порозі, дедалі зростала.
— Про-ти-леж-ність! — мовив голос, чистий, мов срібний дзвіночок. — Це вже втретє, ох ти дурнику! Я більше не повторюватиму. Пригадуй, або я тобі намну вуха!
— Ну, протилежність, — відповів інший голос, низький, але не грубий. — А тепер поцілуй мене за те, що я так гарно запам'ятав.
— Ні, спершу прочитай-но усе правильно, без жодної помилки.
Він почав читати. Це був добре вдягнений молодий чоловік; він сидів за столом, а перед ним лежала розгорнута книжка. Його вродливе лице сяяло від задоволення, а погляд нетерпляче стрибав від сторінки до маленької білої ручки, що лежала на його плечі і, легенько ляскаючи його по щоці, раз у раз давала йому зрозуміти, що цей вияв неуважності не лишився непоміченим для її власниці. А сама власниця стояла позаду, і її світлі кучері змішувалися з темними пасмами його волосся, коли вона схилялася, щоб перевірити старанність свого учня; а її обличчя… Добре, що він не бачив її обличчя, бо тоді він навряд чи був би таким слухняним. А я бачив — і кусав губи від прикрості, що проґавив нагоду, яка, либонь, дозволила б мені втішатися не лише самим спогляданням цієї осяйної краси.
Завдання було виконане, хоча й не без нових помилок. Однак учень зажадав винагороди — й отримав щонайменше п'ять поцілунків; щоправда, він не забарився їх повернути. Потім обоє пішли до дверей, і з їхньої розмови я зрозумів, що вони збираються поблукати полями. Я не сумнівався, що Гортон Ерншо подумки — якщо не вголос — пошле мене до найглибшої з глибин пекла, якщо моя безталанна особа трапить йому на очі. Вельми знічений, я врятувався втечею до кухні. Шлях туди був так само відкритий. У дверях сиділа моя А давня знайома Неллі Дін і шила, наспівуючи пісеньку, яка час від часу переривалася сердитими вигуками, аж ніяк не мелодійними і сповненими ядучого презирства.
— Як вони тута гиркалися в мене над вухом із ранку до ночі, і то ліпше було, ніж оце слухати! — мовив голос із кухні у відповідь на недочуті мною слова Неллі. — Це ж стидота яка, що в домі не можна й святу книгу розгорнути — так ти славиш сатану та усю його скверну! Ох, безсоромниця! Та й друга не ліпша. Загубите ви бідного хлопця. Ет, бідолашний хлопець! — повторив він, тяжко зітхнувши. — Приворожила, то вже ясна річ! Господи, зверши ти над ними суд праведний, як тута нема над нами ні закону, ні правди!